Її змусили вийти заміж за бідного фермера, не знаючи, що станеться за тиждень

За два дні розкішний позашляховик звернув із головної траси на вузьку дорогу, що вела до невеликого села у віддаленій області. За вікном миготіли старі дерев’яні хати, городи, березові гаї й безкрає поле.

— Ми приїхали, — коротко сказав водій.

Марина глянула у вікно. Вона чекала побачити бодай охайний котедж. Але перед нею стояв старий дерев’яний будинок із перекошеним парканом.

На подвір’ї працював чоловік. Високий. Широкоплечий.

У потертій куртці. Із забрудненими землею руками. Він спокійно рубав дрова.

Саме так виглядав її майбутній чоловік. Це неможливо. Андрій підвів голову.

Їхні погляди зустрілися. У його очах не було ні захвату, ні збентеження. Він просто спокійно подивився на дівчину, ніби давно чекав на її появу.

Потім увіткнув сокиру в пеньок і підійшов ближче.

— Добрий день.

Марина навіть не відповіла. Вона оглядала його з голови до ніг. Жодного дорогого годинника. Жодної охорони.

Жодних ознак багатства. Звичайний сільський чоловік.

— Отже, це ви, — нарешті промовила вона.

— Андрій. — Він простягнув руку.

Але Марина проігнорувала цей жест.

— Ви розумієте, що відбувається?

— Розумію.

— Тоді чому погодилися?

Андрій ненадовго замислився.

— Бо іноді людям доводиться виконувати давні обіцянки.

Ця відповідь лише ще дужче її розлютила.

— Які ще обіцянки?

— Не сьогодні.

— Чудово. Отже, всі знають більше за мене.

Він нічого не сказав. Натомість спокійно взяв її валізу.

— Проходьте. Скоро стемніє.

Вона різко вихопила ручку валізи.

— Я сама.

Увесь вечір минув у цілковитому мовчанні.

Будинок виявився чистим, але дуже простим. Старий дерев’яний стіл. Книжкова шафа.

Піч. Кілька фотографій без підписів. І дивна деталь.

Попри бідну обстановку, всередині все було ідеально впорядковано. Кожна річ лежала саме там, де мала бути. Ніби господар звик жити за суворими правилами…