«Завтра, усе завтра!» — відмахувалася рідня, коли бабусю треба було забирати з лікарні.

До обіду вони дісталися додому. Максим відчинив власним ключем, пропустив бабусю, заніс речі й завмер. Диван у великій кімнаті розвернули впоперек. Сервант відтягли від стіни, відкривши запилену підлогу з чистими прямокутниками під колишніми ніжками. З нещільно зачинених дверцят виглядав папір.

Він потягнув за край. На підлогу висипалися квитанції, старі технічні паспорти холодильника й пральної машини. Серед них виявився конверт зі свідоцтвом про право власності: розкритий, недбало повернутий у загальну купу. На підвіконні під горщиком алое знайшлися ще папери — візитівка агентства нерухомості й два роздруковані аркуші. Адреса, площа, поверх. Три оцінки квартири: нижня, середня й верхня. Приписка від руки підтверджувала, що обмін із доплатою реальний.

Надія Василівна зупинилася на порозі кімнати.

— Хто тут меблі переставляв?

Майже одразу пролунав дзвінок. Галина Іванівна зайшла з судком, не чекаючи запрошення.

— Надю, повернулася, жива!

Поставивши принесене, вона подивилася на диван і затнулася.

— То ось воно що. А я ж про це й кажу…

— Про що, Галю?

— Онуки твої приїздили. Двічі.

Сусідка присіла в передпокої, куртку знімати не стала. Розповіла, як уперше вони прийшли вдвох і самі відімкнули двері ключами. Вона вийшла на майданчик, спитала, куди це вони прямують. Роман відповів без церемоній:

— Ми по бабусині речі, тітко Галю. Вас це не стосується.

— Які ще речі? Вона лежить у лікарні, а вам тут що знадобилося?

Тепер перед очима Надії Василівни були пересунутий диван і розворушені папери. Вона слухала про те, що сусідка бачила без неї. Сама вона весь цей час лежала в палаті, і лад у власному домі вже визначав хтось інший.

Наступного разу з ними були чужі: чоловік із рулеткою й жінка, яка тримала теку. Квартиру міряли, фотографували, оглядали ванну.

— А що при цьому говорили? — спитала Надія Василівна.

Сусідка пригладила на коліні край куртки.

— Надю, все тобі сказати чи поберегти?

— Як було, так і кажи.

Жінка поцікавилася власником і його станом. Вадим відповів спокійно, просто при Галині Іванівні: бабуся після операції, уже нічого не тямить, тому вони вирішать самі, документи в них.

— Я ж у дверях стояла. Все своїми вухами чула. Потім ніч ока не зімкнула…