Знахарка запалила свічку в узголів’ї вмираючого лісника

Після цих слів у слухавці повисла коротка тиша. Максим не став ставити зайвих запитань: він надто добре знав материнську інтонацію й почув у ній те, чого Лариса не вимовила. «Уже виїжджаю», — відповів він і поклав телефон екраном донизу, ніби той міг повідомити ще щось страшне.

Він жив із дружиною Оксаною в іншому селі, звідки звичайна дорога займала близько сорока хвилин. Максим почав одягатися, майже не помічаючи, які речі кидає до сумки, і кілька разів повертався по те, що вже поклав. Оксана вийшла з кухні з рушником у руках; почувши лише слова «мама дзвонила» і «батько», вона відразу зрозуміла все, що було потрібно.

Цими днями в них гостював Богдан Левченко, давній приятель Максима й лікар із десятирічним стажем роботи у великій міській лікарні. Він розраховував провести відпустку з книжкою на веранді, вистиглою кавою й вимкненим телефоном, але, побачивши обличчя господаря дому, без жалю відклав грубий роман. На прохання оглянути Андрія Богдан відповів коротко: «Дай дві хвилини, візьму сумку».

Дорога спершу йшла вздовж поля, пониклого від спеки, потім пірнала в рідкий сосняк і знову виходила на відкриті місця. Максим вів швидше, ніж звичайно, і мовчав. Він думав не про можливий кінець, не дозволяючи уяві наблизитися до нього, а про батька — про неквапну ходу, стару зелену куртку й руки, здатні однаково обережно перев’язати пораненого птаха й полагодити перекошену хвіртку.

Такі люди теж хворіють, Максим це знав, але всередині вперто опирався самій думці. Андрій Степанович завжди здавався частиною звичного ладу: ліс починається за полем, вода підіймається з колодязя, батько вранці йде на обхід і ввечері повертається додому. Богдан бачив напружені пальці друга на кермі й не намагався підтримувати його порожніми словами.

Сорок хвилин дороги раніше здавалися Максимові майже відсутністю відстані. Він міг приїхати будь-якої вихідної, зателефонувати ввечері чи перенести візит на наступний тиждень, певний, що батьки нікуди не дінуться і в них усе, як і раніше. Тепер кожен кілометр нагадував про розмови, які він відкладав, і про те, як легко близькість виміряти часом у дорозі, але не помітити, наскільки далеко від тебе насправді живуть тривоги рідних.

Вони приїхали близько одинадцятої. Лариса ще за звуком двигуна вийшла до хвіртки, швидко обійняла сина однією рукою й ледь помітно похитала головою: поліпшення не було. Максим увійшов до спальні й зупинився на порозі, бо людина, яка лежала перед ним, водночас була його батьком і здавалася його збляклою тінню.

Риси лишилися ті самі, знайома залисина й важкі долоні поверх ковдри теж, однак з обличчя ніби забрали барви. Андрій повільно повернув голову й спробував усміхнутися, але навіть цей простий рух дався йому зусиллям. «Приїхав», — прошепотів він, і Максим, стримавши тремтіння в голосі, представив Богдана й сказав, що той його огляне.

Лікар провів у спальні понад годину. Лариса тим часом поставила чайник і розлила окріп по горнятках не тому, що хотіла чаю, а щоб зайняти руки. Вони з Максимом сиділи на кухні, дивилися на пару, що піднімалася, й не зробили жодного ковтка.

Коли Богдан нарешті вийшов, його акуратно застебнута сумка вже сама собою здавалася поганим знаком. Він повідомив, що тиск помірно підвищений, серце працює задовільно, живіт м’який, рефлекси збережені й під час доступного домашнього огляду жодних критичних порушень він не виявив. Аналізи тут зробити було неможливо, але видимої причини для такого стану не існувало.

— То що з ним? — спитав Максим, чекаючи продовження.

Богдан потер перенісся й уперше за весь час відвів погляд. Він бачив подібне в людей, які тяжко пережили потрясіння: тіло могло лишатися відносно здоровим, а людина згасала, ніби внутрішньо переставала триматися за життя. Але в Андрія не було відомої їм причини здатися, тому лікар чесно зізнався: «Я не розумію, чому він гасне».

Для Богдана це зізнання було важчим за будь-який несприятливий діагноз. Діагноз бодай задає послідовність дій: підтвердження, лікування, спостереження, а тут кожен нормальний показник лише посилював відчуття безпорадності. Він знову подумки пройшов увесь огляд, перевіряючи, чи не пропустив очевидного, і щоразу повертався до того самого висновку — перед ним людина, якій стає гірше всупереч даним, на які лікар звик спиратися.

Надвечір Андрій почав марити. Із тихого потоку незв’язних слів час від часу виринали окремі образи: ліс, кров, слід, вовки й щось біле. Максим сидів біля ліжка, намагаючись скласти уривки в сенс, а Лариса стояла біля вікна спиною до сина й надто старанно ховала сльози.

Коли він спитав, чи розуміє вона, про що говорить батько, в її очах майнуло коротке впізнавання. Лариса майже відразу взяла себе в руки, послалася на спеку й сказала, що це звичайне марення. Максим промовчав, але зрозумів: мати знає більше, ніж готова розповісти.

Пізніше вони з Богданом вийшли на ґанок. Над темними дахами густо стояли зорі, коники сюрчали в траві, а з освітленої кухні було видно, як Лариса методично перемиває чисті горнятка. На пряме запитання, що тепер робити, лікар довго дивився в ніч, а тоді тихо визнав: він використав усе, що вмів, і, можливо, тут справді потрібен хтось інший…