Удова звикла бачити вівчарку біля могили чоловіка, аж поки одного дня та не почала люто рити землю

Марія стояла посеред нотаріальної контори з мокрими від снігу чобітьми й не могла змусити себе зрушити з місця.

На столі перед нею лежала копія заяви, акуратно підшита в прозорий файл. Папір був тонкий, майже просвічувався, але слова на ньому тиснули так, ніби це була бетонна плита.

— Ви розумієте, що тут підписано? — спитала нотаріуска втомленим голосом жінки, якій за день довелося вислухати надто багато чужого горя.

Марія почула не відразу. У вухах стукала кров. У коридорі хтось грюкнув дверима, за стіною задзвонив телефон, секретарка неголосно попросила когось зачекати. Звичайне життя тривало, ніби в Марії не відбирали останню річ, яка пов’язувала її з чоловіком.

— Я не підписувала цього, — сказала вона.

Голос вийшов хрипкий, чужий.

За її спиною тихо фиркнула Ірина, сестра покійного Олександра. Вона сиділа на стільці біля стіни, закинувши ногу на ногу, у дорогому бежевому пальті, з гладко вкладеним волоссям і обличчям, на якому співчуття завжди мало вигляд погано зіграної ролі.

— Машо, не починай, — сказала Ірина. — Ти сама тоді була не при собі. Усі пам’ятають, як ти бігала по хаті, кричала, що тобі нічого не треба, аби тільки Сашка поховати по-людськи.

Марія повільно повернулася до неї.

— Я не підписувала відмови від будинку.

— Підписала, — спокійно мовив поруч Віктор, чоловік Ірини. — І не треба вдавати, ніби ми тебе грабуємо. Тобі й так три роки дозволяли там жити.

Дозволяли.

Це слово вдарило болючіше за все інше. Будинок, де Марія з Олександром клеїли перші шпалери, де вони сварилися через колір кухні, де за два місяці до смерті він сам майстрував полицю для взуття, тепер їй “дозволяли” займати.

— Будинок був наш із Сашком, — тихо сказала вона.

— Будинок був оформлений на Сашка, — поправила Ірина. — А в нього, крім тебе, є рідна сестра і мати. Мама померла, не встигнувши вступити у спадщину, її частка перейшла мені. Ти відмовилася. Усе законно.

Нотаріуска підвела очі поверх окулярів….