Життя без прикрасМарина підвелася. Суддя вже збирався нагадати про порядок, але, зустрівши її погляд, дозволив сказати кілька слів.
— Я не відповім, що пробачаю тебе, Романе. Не з ненависті — ненависті в мені більше немає, і сил на неї теж. Просто прощення не можна вимагати як послугу.
Вона зробила коротку паузу.
— Його можна подарувати тому, хто справді розкаявся. Ти ж шкодуєш насамперед себе. Навіть в останньому слові ти говорив про свій страх, свій тягар і своє покарання. Олесі дісталося кілька красивих фраз, а про мене ти згадав лише для того, щоб попросити звільнити тебе від провини.
Роман опустив очі, але Марина договорила:
— Мені не потрібна твоя в’язниця, щоб жити далі, і я не шукаю помсти. Я вже почала повертати собі життя. Однак полегшувати твоє сумління не зобов’язана. Ти погубив мою сестру, украв дев’ять років і мусиш сам нести знання про це. Мого прощення ти не матимеш.
Вона сіла. Роман іще кілька митей стояв, потім повільно опустився на місце й більше не підводив голови.
Суд визнав його винним. У рішенні враховувалися нетверезий стан, загибель людини, спроба приховати свою участь і свідоме перекладання провини на невинну. Романові призначили реальний строк — роки, які він мав провести без звичної можливості зачаровувати оточення ретельно дібраними словами.
Інна, як і припускав Кравець, зазнала значно менших наслідків. Її участь почалася через роки після аварії й зводилася до цинічної поради. Однак у вузькому професійному колі її ім’я тепер міцно пов’язували з цією історією, і забути таке було важко.
Із будівлі суду Марина вийшла сама. Степан Андрійович і Лідія Михайлівна хотіли піти з нею, але вона попросила дати їй кілька годин. Лишалася справа, яку не можна було розділити ні з адвокатом, ні з друзями.
Цвинтар був на околиці, біля світлого гаю. Пізній осінній день стояв тихий і безвітряний, дерева вже стояли голі, під ногами шаруділо сухе листя. У кишені пальта Марина несла свій і Олесин годинники.
Мати й Олеся лежали поруч за однією невисокою огорожею. Усі дев’ять років Марина приходила сюди як винуватиця: швидко ставила квіти, не підводила очей на сестрин портрет і йшла, ніби не мала права затримуватися. Сьогодні знайома стежка вперше вела до них не вбивцю, а обмовлену доньку й сестру…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поки що коментарів немає — будьте першими.