Чоловік нишком підкинув дружині квитанції своєї матері, але ввечері свекруха отримала зовсім не той результат, на який розраховувала

Звук, що пролунав, нагадував тріск переспілого кавуна, який розколюють ножем. Дмитро гепнувся на підлогу, видавши складний утробний стогін, у якому змішалися хрип і булькання. Кредитка відлетіла під тумбочку.

Пончик, який сидів на взуттєвій полиці, гидливо відвернувся. Видовище явно ображало його естетичні почуття.

Марина неспішно допила чай і поставила чашку в мийку. Повільно підійшла до чоловіка.

Дмитро вже сидів на підлозі, притулившись спиною до стіни, і мотав головою. Під правим оком наливався розкішний фіолетовий синець. На лобі стрімко ріс ґуля завбільшки з перепелине яйце.

— Живий? — діловито поцікавилася дружина.

— Косяк, двері, гидкий кіт! — безладно бурмотів махінатор, тримаючись за постраждале обличчя.

— До речі, а Пончик-то живий? — поцікавилася дружина, ніби це було найважливіше. — Я ж просила світло в коридорі вмикати. Вставай, бігуне, давай на пуфик.

Вона взяла його під пахви, як велику, не надто розумну дитину, і всадовила на м’який пуфик біля дзеркала. Відчинила морозилку, порилася серед пакетів із броколі й крабовими паличками. Дістала важку, заледенілісіньку пачку заморожених пельменів.

— Тримай, прикладай. Банк однаково вже зачинився. Сподіваюся, судові виконавці сьогодні сплять.

Дмитро слухняно притис холодний пакет до палаючого обличчя й тихо занив. Генійський план із погашення маминих боргів обернувся катастрофою, забоєм голови й перспективою залізти в кредитне рабство.

Минуло дві години.

На місто опустився прохолодний весняний вечір. Дмитро так і сидів на пуфику в передпокої, змінивши трохи розталi пельмені на пакет із замороженою вишнею. Набряк перекинувся на перенісся, надаючи йому схожості з сумним павіаном.

Марина поралася на кухні з вечерею, вряди-годи поглядаючи в коридор. Раптом у замку заскреготів ключ. Двері розчинилися…