Цуценя не відходило від мішка в лісі, і лісник невдовзі зрозумів, що стереже воно його не випадково

Анна мовчала. Серце калатало так сильно, що її нудило.

— Думаєш, твій мужик тебе врятує? — Павло підійшов ближче. — Ти завжди така. Спершу за батькову спину, потім за чоловікову. А сама хто? Медсестрою в приватній клініці підробляла, потім тебе звільнили. Чому, до речі? Не тому, бува, що ліки списувала?

Анна зблідла.

— Мене не звільняли. Клініка закрилася.

— Авжеж.

Ірина з кімнати сказала:

— Пашо, тут немає годинника.

— Я ж казав.

Він дістав телефон.

— Тоді зараз викликаємо дільничного. Нехай фіксує.

Анна вхопилася за дверний косяк. Їй стало важко вдихнути.

— Пашо, не треба.

— А от тепер злякалася?

Дільничний приїхав за годину, втомлений, з пом’ятим обличчям. Він не виглядав злим, але від цього Анні було не легше. Він записував пояснення, ставив запитання, просив показати кімнати. Павло говорив голосно, впевнено, іноді зітхав, зображаючи образу.

— Розумієте, я не хотів скандалу. Але зникли сімейні речі. Гроші. У мене є підстави вважати…

Анна підписувала пояснення тремтячою рукою. Коли дільничний пішов, вона зачинила двері, сповзла по них на підлогу й заплакала вперше за всі ці дні — беззвучно, здригаючись плечима.

Сергій приїхав уже затемна. У дворі біля ґанку його зустріла сусідка Ольга, повна жінка в пуховій жилетці, що тримала банку з солоними огірками.

— Сергію, ти вже тримайся, — сказала вона. — Я бачила, як ваш Пашка з дільничним приходив. Анну шкода. Вона ж уся біла була.

— Дякую, Ольго Петрівно.

— Ти знаєш, я от що скажу… Недобре він ходить. Недобре. Ірина його перед похороном теж приїжджала. Сама.

Сергій підвів очі.

— Коли?

— Та дні за три до того, як Віктора до лікарні забрали востаннє. Я ще здивувалася. Анни не було, ти на роботі був. Ірина швидко так зайшла, швидко вийшла. З пакетом.

— З яким пакетом?

— Та звичайний такий, чорний. Може, продукти. Я ж не стверджую.

Сергій відчув, як усередині натягнулася тонка струна.

— Ви Анні казали?

— Ні. А що казати? Може, я стара дурна, привиділося. Тільки вона мене тоді побачила й аж відвернулася. А раніше завжди віталася.

Тієї ночі Сергій довго не спав. Анна заснула під ранок, зіщулившись на краю ліжка. Світка в сусідній кімнаті тихо шморгала носом: думала, що батьки не чують. За вікном вітер терся об стіни, у старій трубі щось посвистувало. Сергій лежав із розплющеними очима й згадував слова Ольги, погляд Ірини, її випадкове запитання: «Ти звідки знаєш?»

Наступного дня він поїхав на дальню ділянку лісу. Треба було перевірити стару просіку після сильного вітру. Ранок був сирий. Дощ ішов усю ніч, і земля під чоботами чвакала, наче ліс не хотів відпускати кроки. Сергій ішов повільно, з рюкзаком за плечима, сокиркою при поясі й службовим телефоном у нагрудній кишені. Дерева стояли темні, мокрі. На гілках висіли краплі, падали за комір холодними голками.

Він любив ліс за тишу, але того дня тиша тиснула. У голові крутилися ті самі думки. Якщо заповіт визнають чинним, доведеться з’їжджати. Куди? У зйомну однокімнатну? Світка за рік закінчує школу. Анна й так ледве тримається. А якщо Павло доб’ється справи про крадіжку? Навіть якщо нічого не доведуть, бруд залишиться. У селищі швидко звикають шепотітися.

Опівдні дощ припинився. Сергій вийшов до яру, де стара дорога йшла до покинутих дач. Там давно ніхто не жив: дахи провалилися, паркани заросли кропивою, шибки у вікнах повибивали підлітки. Але іноді туди звертали машини — хто по гриби, хто сміття викинути.

Спершу він почув гарчання…