Життя без прикрасМирон вийшов до воріт майже відразу, ніби заздалегідь відчув біду. Побачивши її обличчя, розірваний комір, блідість і Грая на задньому сидінні, він зблід і сам.
— Оксано… що сталося?
Вона похитала головою, не бажаючи говорити на порозі, поки в домі спав син. Назар уже був покладений, і це стало для неї полегшенням. Вона не хотіла, щоб хлопчик бачив її такою.
Пізніше, коли вона прийняла ванну, перевдяглася й трохи отямилася, вони сиділи на кухні. Чай у чашці давно вистиг. На столі лежав телефон, поруч — зім’ятий носовичок. У кутку, згорнувшись важким сірим клубком, дрімав Грай. Він ніби спав, але вуха час від часу здригалися, наче навіть тепер він і далі вартував.
Мирон сидів навпроти й стискав руки так, що побіліли кісточки пальців. Він уже вислухав усе, але не міг заспокоїтися.
— Як вони могли? — глухо промовив він. — На порожній дорозі, серед лісу… Просто побачили жінку саму й вирішили, що їм усе дозволено?
Оксана дивилася в чашку. Їй не хотілося знову повертатися туди словами. Кожна подробиця ніби чіплялася за пам’ять: фари, трава, чужі руки, власний зірваний голос.
— Якби не Грай… — Мирон різко видихнув. — Я навіть думати про це не можу.
— Не думай, — тихо попросила вона. — Будь ласка.
Він підвів на неї очі. У них було забагато болю й провини.
— Я мав поїхати з тобою. Або зустріти. Або хоча б зателефонувати раніше.
— Ти не міг знати, — сказала Оксана. — Ніхто не міг. Я сама зупинилася, бо вирішила, що людям потрібна допомога.
— Ти просто хотіла допомогти, — гірко відповів він…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поки що коментарів немає — будьте першими.