Фатальна помилка начальника: він не знав, кого кинув у камеру до злочинців

Якщо вона зараз здасться, то все було марно. У цей момент у коридорі почулися впевнені кроки. Важкі, чіткі удари чобіт. Тиша повисла в камері. Сивий встав у повний зріст. Олена теж піднялася. Вона знала, хто саме йде сюди. Серце знову забилося часто-часто. Кабан клацнув пальцями і слухняно відійшов убік. Усі зайняли свої місця, наче сцена була відрепетирувана заздалегідь. Двері відчинилися з різким противним скрипом. На порозі стояв полковник Мельник. У відпрасованій формі, з медалями, з самовдоволеним обличчям переможця. У його очах блищало передчуття тріумфу. Він ступив усередину і оглянув усіх присутніх, як м'ясник перед обробленням туші. Ну що, як пройшла нічка? Його голос був нудотно-знущальним. Олена стиснула губи в тонку лінію. Не відповіла. — Ти мовчиш? Значить, тобі сподобалася розвага? Він хмикнув і підійшов ближче. Сивий несподівано вийшов вперед. — Мельнику! — полковник різко зупинився. Він не очікував, що хтось із ув'язнених посміє назвати його за прізвищем без звання. — Ти ще хто такий, старий? Ти знаєш, хто я такий? — І я прекрасно знаю, хто ти є. Ти мені зараз погрожуєш? Я кажу, що якщо ти зараз не відступиш... — Ти програєш! — Мельник голосно розсміявся. — Ти в клітці, старий! Ти тут ніхто і звати тебе ніяк! Я тільки клацну пальцями, і тебе винесуть звідси в мішку. Сивий підійшов ще ближче. Олена не вірила своїм власним очам. Старий стояв навпроти найстрашнішої людини в тюрмі. І він зовсім не тремтів... — У мене є листи, свідчення, імена, дати, про те, як ти катував людей тут, як знущався над малолітками, як робив вигляд, що розслідуєш убивство, яке сам же і замовляв. І ці листи вже пішли за периметр зони. Мельник миттєво зблід. Він явно не очікував такого повороту, його погляд забігав. — Ти блефуєш, діду? — прохрипів він зі злістю. — Спробуй перевірити. — Заарештуй мене прямо зараз! Убий мене! Наступного ж дня ці листи опиняться в руках журналістів у Києві. І тоді ти сядеш надовго. І знаєш куди? У камеру до таких самих, як ми. Олена дивилася на це протистояння, як на кіно. Її дихання почастішало від хвилювання. Вона раптом ясно зрозуміла. У цьому брудному, похмурому, забутому богом місці сталося щось велике. Одна людина кинула виклик усій величезній системі. Не дубинкою, не криками і силою. Просто голою правдою. Мельник постояв ще мить у нерішучості. Потім різко розвернувся на підборах. — Випустіть її, переведіть негайно, щоб я більше не бачив цю тварюку. — У стінах моєї тюрми! — і стрімко пішов. Двері хлопнули. Сивий важко видихнув повітря. Повернувся до Олени з втомленою усмішкою. — Ти вільна, дочко. — Чому ви це зробили заради мене? — прошепотіла вона. — Вона запитала. — Тому що ти нагадала нам, ким ми були раніше. До того, як стали просто цифрами на робах. Олена вийшла з камери. Повільно, на ватяних ногах. Не озираючись назад. Тільки коли зачинилися останні залізні двері, вона зупинилася, подивилася вгору на небо. І вперше за довгий час заплакала навзрид. Не від страху чи болю. Від сили, що нахлинула. Від того, що всередині неї не залишилося випалювальної порожнечі. Тільки тверда віра. Віра в те, що навіть серед непроглядної темряви може з'явитися яскраве світло. А в п'ятій камері Сивий знову втомлено присів біля стіни. Лисий щось тихо пробурмотів собі під ніс. — Думаєш, її тепер не зламають ці вовки?