Фатальна помилка начальника: він не знав, кого кинув у камеру до злочинців

— Я думала і сподівалася. — Все одно щось мало змінитися на краще, — Сивий заперечно похитав головою. — Тут нічого і ніколи не змінюється. Це тюрма, вона як гнилий зуб у роті. Можна полоскати ліками, але поки не вирвеш з коренем, буде смердіти гниллю. — А ти чого хотіла цим домогтися? — буркнув Кабан. — Щоб усі менти стали добрими, щоб начальник тюрми почав каятися в гріхах? Я хотіла, щоб хоч хтось зрозумів просту річ: не можна перетворюватися на монстрів, навіть якщо робота важка. Настала важка пауза. Навіть балакучий Лисий замовк. У цих простих словах було щось до болю щире, майже дитяче. І саме це вдарило по їхніх душах найсильніше. Вони дивилися на неї вже не як на охоронця, а як на людину, яку ще не зламала гнила система. Сивий з кректанням встав. Підійшов до неї. Присів навпочіпки поруч. — Послухай мене, Олено, тут ти чужа. Навіть якщо ти прийшла з добрими намірами, вони тебе тут не врятують. Ця система працює за своїми жорстокими правилами. А Мельник — це не просто начальник колонії. Це смердюча гниль, яка пускає коріння в людські душі. Він не просто хоче покарати тебе за зухвалість. Він хоче, щоб ти перестала бути собою. І тому він кинув тебе до нас, у м'ясорубку. Саме так. Він хотів, щоб ти вийшла звідси іншою, зламаною, заплямованою брудом. Щоб на тобі було клеймо ганьби. Щоб ти знала — закон тут не працює і не захищає. І ви не зробили цього зі мною. — Чому? — Сивий подивився їй прямо в очі. У його погляді був віковий біль і щось ще. Тяжкість прожитих років, тюрем, зрад. Тому що я бачив, як ця система ламає хороших людей... Я сам був колись зламаний нею. І я смертельно втомився. Іноді... Іноді, щоб залишитися людиною, треба вчинити по-людськи, всупереч усьому. Навіть якщо ти зек. Лисий раптом пирхнув. «А може, ми просто старіємо, а, Діду? Сентиментальними стали?» — огризнувся Сивий. — У тебе мізків залишилося менше, ніж зубів у роті. Кабан криво усміхнувся. У цей момент камера більше нагадувала кімнату відпочинку, ніж лігво небезпечних хижаків. І раптом Олена відчула дивний спокій. Вона сиділа в найнебезпечнішій камері тюрми. Але їй було спокійніше тут, ніж у коридорі, де вешталися ті, хто носив погони і форму. — А ти не думала тікати звідси? — несподівано запитав Кабан. — Тікати? Ну, взагалі, звільнитися, плюнути на все і піти. Так? — чесно зізналася вона. — Після сьогоднішньої ночі дуже хотілося б усе кинути. — Правильно мислиш, — кивнув Лисий. — Тому що якщо залишишся, тебе з'їдять з потрохами, — Сивий похитав головою. — Або... — задумливо сказав він. — Вона залишиться і стане тим, ким ми не стали, тим, ким колись хотіли бути. — Знову твої старі казки, — пробурчав Кабан. — Немає тут героїв і не буде. — Вона виняток із правил. — Поки що. — Якщо її не зламають остаточно, — Олена мовчала. Але в серці у неї щось загорілося. Маленький вогник, ледь помітний, але гарячий. Вона зрозуміла, що обрала цей складний шлях не дарма. Нехай світ навколо прогнив, але якщо...