Фермер пожалів хвору кобилу й купив її, не знаючи, яку історію вона приховує

Коли Марта розповіла про це Остапові, він слухав мовчки. Не перебивав, не ставив зайвих запитань. Лише стояв біля стіни, склавши руки перед собою, і дивився на кобилу. Що яснішою ставала правда, то важче вона лягала на серце. Не тому, що він дивувався людській жадібності. За довге життя він бачив різне. Але одна річ — знати, що люди бувають жорстокими, і зовсім інша — бачити поруч живий доказ цієї жорстокості, який довірливо опускає голову до твоєї долоні.

— Значить, її просто списали, — сказав він нарешті.

— Схоже на те, — відповіла Марта. — І якщо чутки розійдуться, Романюк захоче повернути контроль над ситуацією.

Так і сталося. Спершу по окрузі пішли розмови. Люди переказували цю історію по-різному: хто зі співчуттям, хто з цікавістю, хто з недовірою. Але чутки, як вітер у сухій траві, швидко дісталися того, кому найменше хотілося галасу.

Вадим Романюк приїхав сам. Остап побачив дорогу машину ще здалеку, коли вона зупинилася біля воріт, надто чиста й чужа серед запиленого подвір’я. З неї вийшов чоловік в акуратному одязі, з обличчям спокійним і холодним. Він не озирався довкола з цікавістю, не намагався роздивитися господарство. Він ішов просто до старої будівлі, ніби приїхав забрати річ, яка через непорозуміння опинилася не на своєму місці.

Остап зустрів його біля дверей.

— Ви Черненко? — спитав чоловік.

— Я.

Романюк ледь помітно кивнув, ніби цього було досить.

— Кажуть, у вас перебуває кінь, який належить моєму господарству. Я приїхав вирішити питання без зайвої тяганини. Ви людина літня, вам ні до чого чужі проблеми. Я готовий виплатити вам добру суму за догляд, витрати й клопіт.

Він говорив рівно, майже ввічливо, але в цій ввічливості не було тепла. Кожне слово звучало так, ніби ціну вже призначено і лишається тільки підписати невидиму розписку.

Остап подивився на нього, потім перевів погляд на Сніжку. Вона стояла всередині, насторожено повернувши вуха до чужого голосу. Її тіло ніби стало жорсткішим.

— Не продається, — сказав Остап…