Голова департаменту з усмішкою вигнав матір ветерана, пославшись на порожній бюджет. Сюрприз, який чекав на нього на ранковій нараді

— Мені потрібна квота на високотехнологічну допомогу. Направлення від вашого департаменту. Головний лікар сказав, що ліміти вичерпано, але у вас є резервний фонд для екстрених випадків…

Савчук важко зітхнув, усім своїм виглядом демонструючи втому від чужих проблем. Він склав руки в замок і подивився на жінку з холодною професійною байдужістю.

— Головний лікар вам сказав. А головний лікар вам не сказав, що резервний фонд не гумовий? Що в мене таких «екстрених» по п’ять людей на день під дверима? Ліміти вичерпано. Держава свої базові зобов’язання перед вашим сином виконала — до госпіталю поклали, операцію зробили. Далі — у порядку загальної черги. Подавайте документи до канцелярії, розглянемо комісією наступного місяця.

— Наступного місяця?! — Марія Василівна задихнулася. У грудях ніби обірвалася туго натягнута струна, стало нічим дихати. — Ви не розумієте… Через місяць йому не потрібні будуть жодні процедури! Він не зможе ходити! Олександре Сергійовичу, благаю вас! Я готова стати на коліна! Ви ж можете підписати цей папір просто зараз, один розчерк пера…

— Припиніть істерики в моєму кабінеті! — голос Савчука став жорсткішим, він різко подався вперед. Обличчя його почервоніло від роздратування. — Я вашого сина туди не посилав. Це був його особистий вибір, от нехай тепер військове відомство з ним і розбирається. Мій департамент — не благодійна організація. Я дію суворо за протоколом. Квот немає. Розмову закінчено.

Він потягнувся до кнопки селектора на столі.

— Марино! Виклич охорону, жінка відмовляється залишати кабінет.

Марія Василівна стояла, приголомшена, наче її вдарили навідліг по обличчю. Слова чиновника «Я вашого сина туди не посилав» луною дзвеніли в голові, перекриваючи шум крові у вухах. Вона не пам’ятала, як тремтячими руками згорнула папери зі столу назад у теку. Не пам’ятала, як ішла довгим коридором, як спускалася широкими мармуровими сходами.

До тями вона прийшла лише на вулиці. Холодний вітер ударив в обличчя, кинувши жменю крижаних крапель за комір пальта. Марія Василівна опустилася на мокру дерев’яну лавку в сквері навпроти будівлі адміністрації. Повз поспішали перехожі, ховаючись під парасолями, їхали машини, життя міста тривало, а її світ зруйнувався. Ваня, її сильний, добрий хлопчик, залишиться прикутий до інвалідного візка через один непоставлений підпис байдужої людини в дорогому костюмі.

Сльози, яких вона так довго не дозволяла собі, нарешті прорвалися. Вона плакала беззвучно, здригаючись усім тілом, притискаючи синю теку до грудей…