Голова департаменту з усмішкою вигнав матір ветерана, пославшись на порожній бюджет. Сюрприз, який чекав на нього на ранковій нараді

Савчук штовхнув масивні дубові двері свого кабінету. Вони були його гордістю — важкі, зроблені на замовлення, зі спеціальним звукоізоляційним наповнювачем. Коли вони зачинялися, лунав м’який, глухий клац, і кабінет перетворювався на герметичний бункер.

Він сів у своє величезне шкіряне крісло, із насолодою відкинувся на спинку і зробив ковток кави. Відкрив ноутбук, увів складний пароль. Тишу порушувало лише легке гудіння вентиляції.

Годинник на екрані комп’ютера показував 10:15, коли звичний ритм його світу дав перший збій.

Спершу Савчук навіть не зрозумів, що сталося. По поверхні кави в чашці раптом пробігла дрібна брижі. За секунду до його слуху долинув низькочастотний гул. Гул ішов звідкись знизу, з боку парадних сходів, і швидко наростав.

Савчук насупився і потягнувся до селектора.

— Марино. Що там за шум? Ремонтники знову?

Із динаміка пролунав лише тріск. Потім зв’язок різко обірвався.

Роздратування Савчука змінилося холодним занепокоєнням. У коридорі відбувалося щось ненормальне. Гул перетворився на виразний, важкий гуркіт кроків.

Чиновник різко підвівся. Він смикнув піджак і зробив кілька кроків до дверей. Але не встиг його палець торкнутися ручки, як кроки стихли просто за дверима.

У тиші, що настала, Савчук почув короткий металевий брязкіт. Потім спокійний, владний чоловічий голос промовив:

— Працюємо.

Наступної секунди світ Олександра Сергійовича Савчука вибухнув.

У двері вдарили з чудовою силою. Оглушливий гуркіт струсонув стіни. Із стелі посипалася штукатурка.

Савчук упав навкарачки. Його очі розширилися від жаху. Масивні дубові двері четвертого класу захисту загрозливо вигнулися всередину. По лакованій поверхні поповзли тріщини.

— Гей! Ви що творите?! Охорона! — спробував закричати він, але голос зірвався…