Його Зв’язали Три ДИКУНКИ в Лісі — Він Не Пошкодував

Я зупинився, принюхався. Дим. Не звір, не гнила деревина, не болото.

Живий дим, березовий, з легкою домішкою чогось вареного. На карті не було жодної будівлі, хоча подібні об’єкти зазвичай позначали. Я перевірив двічі, потім іще раз, водячи пальцем по стертим горизонталям. Карту востаннє оновлювали 1986 року, але й тоді в цьому місці нічого не позначили.

Я пішов на запах. Обережно, не стежкою, а лівіше, тримаючись за деревами. Метрів за двісті ліс почав рідшати, і попереду відкрилася невелика витягнута галявина, приблизно 40 на 20 метрів, оточена з трьох боків високими соснами й прикрита з півночі природним скельним виступом.

Три землянки. Живі, обжиті. Дахи з жердин і свіжого дерну, двері зі щільно підігнаних дощок, біля кожної акуратно складені стоси дров.

Город уже прибрали на зиму, грядки перекопані, бадилля в компостній купі — усе по-господарськи. Невеликий сарай трохи осторонь, і з його щілин чулося неголосне кудкудакання. Кури.

У такій глушині — кури, город і три землянки з акуратними стосами дров. Я стояв на краю галявини й мовчав. Намагався скласти побачене в якусь логічну картину.

Не складалося. Потім із середньої землянки вийшла жінка з відрами, подивилася в мій бік і зупинилася. Я зрозумів, що ховатися вже пізно. Не встиг зробити й трьох кроків галявиною, як щось тверде вперлося мені точно між лопатки. То була довга, відполірована жердина, якою явно користувалися не вперше.

Голос позаду був спокійний, без тремтіння, майже діловий: «Стій, не обертайся, руки вперед». Я підкорився не зі страху, а від подиву: голос був жіночий, молодий і абсолютно впевнений.

То була Оксана. Рудоволоса, швидка, вона підійшла ззаду, поки інша відволікала мене поглядом із ґанку.

Кількома звичними рухами вона зняла рушницю й рацію, потім міцно, без зайвих вузлів зв’язала мені руки м’якою, заздалегідь приготованою мотузкою — так в’яжуть ті, кому вже доводилося це робити. Мене розвернули. Три жінки стояли півколом. Усім було від двадцяти з невеликим до середини тридцяти. На них був добротний саморобний одяг: хутряні безрукавки поверх вовняних светрів, щільні штани й чоботи, явно перероблені з армійських.

Вони дивилися на мене без страху й без агресії, з тим особливим спокоєм, який буває в людей, що давно ухвалили рішення і тепер просто виконують його. Та, що стояла в центрі, темноволоса, з прямою спиною, сказала: «Ми знаємо, хто ти. Єгерь із лісового кордону. Ти один. Ходиш тут щоосені. Ми бачили тебе на дальній стежці ще торік, і ти нам потрібен». Я хотів відповісти, назвати посаду, пояснити про плановий обхід. Натомість просто спитав, навіщо…