Коли синові терміново знадобилася операція, брат і сестра відмовилися допомогти. А за рік уже самі прийшли просити підтримки

Оксана випросталася. Тепер у ній говорила вже не скривджена сестра, а мати, яка одного разу витягла дитину з краю прірви.

— Слухайте уважно. У мене є можливість закрити твій борг, Богдане. За бажання я могла б знайти потрібну суму. Для Лариси теж знайшлося б місце в сусідній кімнаті.

Вони одночасно подалися вперед і завмерли, боячись проґавити наступне слово. У запалених очах спалахнула така відчайдушна надія, що на мить обоє знову стали схожими на дітей, яких Оксана колись ростила, одягала й захищала від будь-яких бід.

— Але я цього не зроблю, — спокійно закінчила вона.

Надія зникла так само швидко, як і з’явилася. Богдан зблід.

— Ти не можеш. Ти прирікаєш мене на смерть.

— Я чиню так, як ви мене навчили. Установлюю особисті кордони. Мої кошти призначені для сина і нашого майбутнього. Ваші борги й ваша бездомність — наслідки ваших рішень. Не перекладайте їх на мене.

Обличчя Лариси спотворилося, і маска каяття миттю сповзла.

— Чудовисько, — прошипіла вона. — Ти просто мстива безсердечна жінка. Ми твої рідні!

— Моя сім’я — це мій син, — відповіла Оксана, не підвищуючи голосу.

Вона підійшла до вхідних дверей і розчинила їх.

— Ідіть. Я не хочу більше бачити вас за жодних обставин. Якщо знову прийдете сюди, я звернуся до поліції.

Богдан насилу підвівся. Він довго дивився на Оксану порожнім поглядом людини, яка нарешті зрозуміла ціну власного вчинку. У ньому вже не лишалося ні благання, ні злості. Брат мовчки поплентався до виходу, а Лариса, вигукуючи прокльони крізь сльози, вибігла слідом. Двері зачинилися, і в тиші виразно клацнув замок…