Щодня жінка купувала десятки кілограмів м’яса, аж поки її незвичними покупками не зацікавилася поліція

Ранок ледь устиг посіріти, коли над дверима м’ясної крамниці дзенькнув дзвіночок. Остап, який протирав широкий обробний ніж, підвів голову й здивовано подивився на жінку, що зайшла.

— Лідіє Степанівно? Не сподівався побачити вас так рано.

Зазвичай літня покупчиня приходила ближче до полудня, неквапом вибирала невеликий шматок м’яса й довго перераховувала готівку. Тепер же вона стояла на порозі, зчепивши пальці поверх старого пальта, і ніби заздалегідь збиралася з силами для непростої розмови.

— Зваж мені яловичини, Остапе, — попросила вона. — Грудинки та м’якоті, що краща.

— Скільки покласти? Сьогодні все свіже.

Лідія Степанівна затримала подих, подивилася кудись повз прилавок і лише тоді промовила:

— Шістдесят кілограмів.

Ніж завмер у руці м’ясника. За п’ятнадцять років роботи він приймав великі замовлення від їдалень і невеликих ресторанів, але ніколи не продавав стільки м’яса самотній літній жінці з вельми скромним достатком.

— Я правильно почув? Усі шістдесят?

— Правильно. Запакуй міцніше, щоб можна було донести.

Відповідь прозвучала рішуче, однак тремтячі губи й неспокійний погляд виказували її хвилювання. Остап узявся до роботи, дедалі частіше позираючи на покупчиню.

— У вас, мабуть, велике застілля намічається?

Жінка ледь здригнулася й квапливо поправила хустку.

— Син приїхав. Давно не бачилися, от і хочу нагодувати його як слід. Він печеню любить.

Лідія Степанівна говорила уривчасто й не підводила очей. Остап більше нічого не запитував, розділив покупку на кілька згортків і назвав суму. Жінка дістала потертий тканинний гаманець; акуратно складені купюри вона виймала повільно, а пальці її помітно тремтіли.

Подякувавши, вона почала по черзі переносити важкі згортки до виходу. Остап запропонував допомогти, але покупчиня рішуче відмовилася й далі все робила сама. Кожен згорток відтягував їй руки, кроки давалися насилу, однак вона жодного разу не поскаржилася й не попросила перепочинку. Він ще довго дивився їй услід, відчуваючи, як звичайне здивування змінюється невиразною тривогою.

Увечері за вечерею Остап розповів про все дружині Марині.

— Уявляєш, Лідія Степанівна взяла сьогодні шістдесят кілограмів яловичини. Сказала, що син повернувся.

Виделка завмерла в Марининій руці.

— Який син?

— Богдан. Вона сама його назвала.

Марина повільно поклала виделку на тарілку. Їй явно не хотілося продовжувати, але мовчати після почутого вона не могла.

— Остапе, Богдан загинув кілька років тому. Він працював пожежником і не вийшов із палаючої будівлі, бо до останнього рятував людей. Після тієї трагедії її чоловік надовго зліг, і в перші роки всі турботи лягли на Лідію Степанівну.

Остап розгублено відкинувся на спинку стільця. Отже, ранкова розповідь була вигадкою, а тремтіння в голосі жінки пояснювалося зовсім не радістю від зустрічі. Уночі він крутився без сну, перебираючи одну версію за одною: кому знадобилося стільки м’яса і чому Лідія Степанівна вирішила прикритися ім’ям загиблого сина?

Наступного ранку дзвіночок над дверима знову дзенькнув тієї ж ранньої години. На порозі стояла Лідія Степанівна, а в руках у неї був той самий старий гаманець…