Наречена залишила мені весь свій статок, а на похороні її родичі несподівано побачили поруч зі мною того, кого зовсім не чекали

Наступного дня — в інше місто, своєю машиною, 640 кілометрів, із котом на передньому сидінні в переносці. Кіт вижив, його звати Ворчун, йому тепер три роки, він живе в мене, задні лапи в нього працюють відсотків на 70, і він ходить, перевалюючись, як маленька п’яна людина. Отак я познайомився з Мариною Коваленко.

Тоді я, звісно, не знав, що в неї є гроші. Вона приїхала на старій «Мазді», була в джинсах і кросівках, і коли я за тиждень зателефонував їй дізнатися про кота, вона розмовляла зі мною як звичайна людина. Про гроші я дізнався через 4 місяці, випадково, і не від неї.

Ми вже жили разом на той час. Про Марину треба сказати одну річ, і вона головна. Вона була абсолютно, аж до непристойності, звичайна в побуті.

Їй було 32 роки, і в неї було 180 мільйонів на рахунках. І при цьому вона купувала взуття на розпродажах, їла гречку, їздила на «Мазді» 2012 року й три роки відкладала ремонт у ванній, бо й так можна митися. Не зі скупості, вона просто не розуміла, навіщо витрачати.

Вона якось пояснила мені це так: «Андрійку, я в 14 років їла в їдальні те, що дають, і жила там, де поклали. Мені не треба доводити собі, що я тепер не там, я й так це знаю». Про те, як ми стали жити разом, треба розповісти, бо інакше я в цій історії маю вигляд людини, яка підібрала жінку з грошима.

Після поїздки з котом вона зателефонувала мені сама, за тиждень, і спитала, чи можна привезти його на огляд. Привезла. Потім ще за тиждень.

Потім кіт одужав, приводів не лишилося, і вона перестала дзвонити. І я теж не дзвонив, бо мені було 34 роки, і я не дзвонив жінкам, які їздять за 600 кілометрів заради чужого кота. За місяць вона приїхала до клініки наприкінці зміни з коробкою печива й сказала: «Андрію, я не вмію цього робити.

Давайте ви щось скажете». Ми стояли в коридорі клініки, пахло хлоркою й мокрою шерстю, у мене на халаті була кров після стерилізації. Я сказав: «Ходімо їсти шаурму».

Вона сказала: «Ходімо». Про гроші я дізнався у вересні. Ми вже місяці три були разом, і я знав, що вона працює з комп’ютерами, що в неї була фірма, що вона її продала.

Слово «продала» в моїй голові означало щось на кшталт трьох мільйонів. І от у вересні я поїхав із нею до банку в якійсь справі, сидів поруч, поки вона підписувала, і побачив на екрані в операціоністки залишок. Я його побачив, порахував нулі, порахував ще раз і потім увесь день мовчав.

Увечері вона спитала, що зі мною. Я сказав: «Марин, у тебе на рахунку 180 мільйонів». Вона сказала: «Ну так».

Я спитав: «І ти живеш в однокімнатній квартирі й їздиш на „Мазді“?» Вона сказала: «А що мені треба?» І от тоді в нас сталася єдина за два роки серйозна розмова про гроші.

Я сказав, що я так не зможу, що я фельдшер, що в мене 54 тисячі, що я не житиму за її рахунок. Вона вислухала й сказала: «Андрійку, у мене до тебе прохання. Не змушуй мене вибирати між тобою й грошима, бо я виберу тебе, а потім усе життя думатиму, що гроші були правильніші».

Ми домовилися так: за квартиру й їжу платимо навпіл, усе велике вона робить як хоче, і я не лізу. І два роки це працювало, бо великого вона не робила взагалі нічого, аж поки не захворіла. Про себе я майже нічого не сказав, хоча важливо розуміти, хто отримав 180 мільйонів…