Однокласники були певні, що їм усе зійде з рук, аж поки в справу не втрутилася мати дівчини

Сукня була сучасною, витонченою й напрочуд пасувала до Лізиних очей і темного волосся. Навіть ті, хто терпіти її не міг, змушені були визнати це хоча б про себе.

Хлопці дивилися на неї з несподіваним інтересом. Раніше вони бачили Лізу лише в скромному шкільному одязі, без спроб привернути увагу. А тепер перед ними стояла зовсім інша дівчина — не зухвала, не самовпевнена, але красива так спокійно й упевнено, що це збивало з пантелику.

Багато хто раптом упіймав себе на думці: як вони раніше цього не помічали?

Марина Павлівна стояла трохи осторонь і дивилася на доньку з такою гордістю, що в неї щипало очі. «Яка ж ти в мене красуня, — думала вона. — Усе в тебе буде. Обов’язково буде».

На вечірню частину випускного вона не залишилася. Після урочистої церемонії підійшла до класної керівниці.

— Софіє Андріївно, я, мабуть, піду. Зміна була важка, зовсім утомилася.

— Дякую вам за Лізу, — тепло сказала вчителька.

— Та що ви, — зніяковіла Марина Павлівна. — Це вам дякую.

— Ні, справді. У вас дивовижна донька.

Софія Андріївна підняла великий палець і всміхнулася.

— Не хвилюйтеся, я за нею пригляну.

— Та за Лізою особливо й наглядати не треба, — додала вона вже тихіше. — Багато хто з хлопців уже встиг випити й думає, що ми нічого не бачимо. Ми, звісно, бачимо, просто сьогодні робимо вигляд, ніби не помічаємо. А ваша донька лише трохи пригубила й поставила келих.

Учителька була впевнена: якщо з кимось сьогодні й трапляться неприємності, то точно не з Лізою. У цій дівчині вона була спокійніша, ніж у будь-кому іншому.

Пізніше до Лізи підійшов Роман Серебров — улюбленець половини шкільних дівчат. Він усміхнувся так, ніби робив ласку, але очі в нього були зацікавлені.

— Потанцюємо?

Ліза кивнула, відчуваючи, як серце раптом ударило сильніше.

— Ти сьогодні зовсім інша, — сказав він під час танцю. — Дуже красива.

— Дякую.

Коли музика скінчилася, Роман затримав її долоню на секунду довше, ніж звичайно, і промовив із багатозначною усмішкою:

— Ми з тобою ще сьогодні поговоримо.

Ліза знітилася. Вона не будувала ілюзій щодо Романа, знала, що за ним завжди тягнувся шлейф прихильниць та історій, але не можна було заперечити очевидного: він був симпатичним, упевненим і вмів змусити дівчину відчути себе обраною. А ще він запросив її на танець першою.

За всім цим спостерігала Кіра Лапіна….