Щодня жінка купувала десятки кілограмів м’яса, аж поки її незвичними покупками не зацікавилася поліція

Тієї ночі Остап довго думав, чим можна допомогти. Уранці він прикріпив до стіни крамниці невелику дерев’яну скриньку й написав на ній: «Тепла зима для сусідів, які опинилися в біді». Перші дні туди кидали лише дріб’язок, та й то робили це переважно постійні покупці.

Поступово про збір дізнавалося дедалі більше людей. Одні приходили з цікавості, інші вже чули правду про мешканців старого цеху й хотіли підтримати їх. Одного разу Остап знайшов у скриньці щільний конверт із великою сумою, залишений невідомою людиною.

Усі зібрані кошти він передав Лідії Степанівні. Та відразу відсунула гроші.

— Я не можу це взяти. Допомагаю хлопцям і дівчатам, бо сама так вирішила, і не хочу перекладати турботу на чужі плечі.

— Ви нічого не перекладаєте, — заперечив Остап. — Люди самі хочуть долучитися. Не позбавляйте їх такої можливості.

Жінка довго опиралася, але зрештою погодилася. Тепер, окрім м’яса, вдавалося купувати крупи, овочі, потрібні ліки й теплий одяг. Молоді люди стали краще виглядати, частіше всміхалися й уже не здригалися від кожного звуку за воротами.

Ставлення сусідів змінювалося куди повільніше. Лідію Степанівну й далі називали наївною старою, а її підопічних — небезпечними чужинцями. Жінка вислуховувала насмішки мовчки, але відступати не збиралася.

— Яка шкода в тому, щоб подати руку тому, від кого відвернулися всі інші? — сказала вона якось за вечерею. — Людина не стає поганою лише тому, що їй нікуди йти.

Того вечора в цеху було незвично тихо. Від ранку округом ходили особливо злі плітки, а перехожі демонстративно відверталися від воріт. Молоді люди майже не торкнулися їжі, відчуваючи себе причиною всіх неприємностей матусі.

Нарешті підвівся той самий високий юнак, на якого Лідія Степанівна вказала в ніч першої розмови. Його звали Данило. Чотири місяці він жив у прихистку, мало говорив і намагався не привертати до себе уваги.

— Матусю, я йду, — промовив він.

За столом усі завмерли. Лідія Степанівна підвела голову:

— Куди ти зібрався?

— Через мене люди підозрюють вас іще більше. Якщо мене тут не буде, може, стане спокійніше.

— Ні, Данилку. Тут ти в безпеці. А за воротами де ночуватимеш, чим харчуватимешся?

Юнак із зусиллям втягнув повітря. Здавалося, слова, які він носив у собі всі ці місяці, завдавали йому фізичного болю.

— Я давно мав розповісти вам правду. До того як опинитися на вулиці, я служив у рятувальному підрозділі. Кілька років тому нашу групу спрямували на велику пожежу, де працював і ваш син…