Сміх обірвався в одну мить: з ким колишня тихоня поїхала із зустрічі випускників

— Ми з чоловіком теж підшукуємо особняк у тих краях. Юра пристойно розкрутився і планує зробити мені щедрий презент до дня народження, — хвалькувато промовила Ліза, звичним жестом прокручуючи масивний перстень із діамантом. — Щоправда, публіка там закрита. У Берізках селяться виключно вершки суспільства.

— Ох, пощади, зараз осліпну від твого блиску і пишноти! — знову зареготав Саша. — Подумаєш, вчився я абияк. Шкільні оцінки взагалі нічого не вирішують у реальному житті.

Час розставив усіх по своїх місцях, чи не так, Опудало? Ось ти у нас була круглою відмінницею, зіркою вчительської. І чого ти домоглася? Ні нормальної роботи, ні чоловіка, ні машини. Так, писала твори без помилок і формули лускала як горішки. А толку-то нуль.

— Жодного толку, — абсолютно рівним тоном відповіла Віра, яка до цього моменту не зронила ні слова.

— Та годі тобі, хоч поїси нормально на дурняк. Готують тут просто божественно. Навертай салати, та й м'ясні страви тут вище за будь-які похвали.

З цими словами П'ятаков підчепив на виделку здоровенний шматок копченого м'яса і цілком запхнув його до рота.

— Вірочко, а ти чим у житті займаєшся? Виглядаєш точнісінько як у юності. В архіві працюєш чи в бібліотеці? — Ліза зміряла її поглядом, у якому читалася зверхність навпіл із гидливою жалістю.

— З чого такі висновки про бібліотеку?

— Та від тебе за версту віє нафталіном і книжковим пилом. Справжня бібліотекарка, що тридцять років тому, що зараз! — заливисто розсміялася Ігнатьєва.

— Ви не вгамовувалися, я отримала диплом харчового технолога.

— Звичайна кухарка! Сміх та й годі! Для кухарки ти занадто кістлява! — радісно промикав П'ятаков, не перестаючи жувати.

— Помиляєшся, я не працюю кухарем, — з ноткою втоми промовила Віра. — Ти б їжу прожував для початку, а то вдавишся, і свято буде зіпсоване.

— Не переживай за мене. З нами за столом сидить дипломований лікар. Якщо що, Ванька Зотов поверне мене з того світу. Скажи, друже? — він підмигнув Зотову, який з похмурим виглядом спостерігав за цією словесною екзекуцією.

— Можу і не встигнути, дивлячись у яке горло шматок піде, — сухо відповів хірург.

— Я на тебе розраховую, док! Я просто відірватися не можу від цих делікатесів. Не дивно, що сюди бронь за кілька місяців. Лізавето, зізнавайся, як тобі вдалося вибити для нас столик?