Ті, хто колись заздрив її успіхам у школі, через роки вирішили посміятися — і помилилис

Відтоді минуло тридцять років. Випускники зібралися відзначити ювілей зустрічі: випити, згадати молодість і ніби між іншим показати, у кого життя склалося краще. Жінки прийшли ошатні, з укладками, манікюром і прикрасами. Оксана Білоус раз у раз повертала голову так, щоб у вухах спалахували маленькі камінці.

— Оксаночко, ти все така ж красуня, — Богдан нахилився до неї з тим самим колишнім захватом, якого колись не вмів приховати. — Твоєму чоловікові, Романові, страшенно пощастило.

— А хто йому заважав бути спритнішим? — Оксана всміхнулася й заправила пасмо за вухо. — Побачив, не розгубився, одружився. До речі, червону машину біля входу помітили?

— Твоя? — Павло відразу перестав жувати.

— Нова. Дорога. Подарунок чоловіка.

— Непогано ви живете.

— Жінку треба любити правильно, тоді й подарунки будуть правильні.

— Я себе теж правильно люблю, — втрутився Кирило Ткачук, який досі мовчав із келихом у руці. — За місяць забираю нову машину. Вирішив потішити єдину близьку людину — самого себе.

— Ну так, ти ж у нас усе холостякуєш, — зареготав Павло. — Прописався в лікарні, докторе. Зате практикантки щороку молодші.

Крамаренко жартував, як у школі: кидав колючку й першим же заливався сміхом. Кирило скривився. Він давно керував хірургічним відділенням, звик до шанобливого тону й серйозних рішень, але за цим столом кожен ніби знову сів за стару парту.

— Не зустрів людину, з якою хотів би ділити життя, — відрізав він. — Не всім усе дістається так просто.

— А в мене просто? Побачив свою, закохався, одружився. Двадцять п’ять років разом, доньки виросли красунями. Скоро ще й у новий дім переберемося.

— У те закрите селище за містом? — пожвавішав Назар Гнатюк, колишній відмінник із хімії.

— Ні, на такий дім я у своїй крамниці ще не наторгував, — усміхнувся Павло. — Але місце теж пристойне. Нове котеджне селище, тихо, гарно, свої люди.

— Треба ж, — Лідія Кравець, власниця салону краси й колишня королева шкільних вечорів, оцінливо подивилася на нього. — У школі ти зошити через раз приносив, а тепер підприємець.

Павло вдоволено відкинувся на спинку стільця.

— Шкільні оцінки нічого не вирішують. Життя потім саме підбиває підсумок. Правда ж, Опудало? Ти в нас була перша з усіх предметів, вірші читала, задачі клацала, диктанти без жодної помарки писала. Ну і де тепер твій п’єдестал? Ні машини, ні сім’ї, ні блиску. Самі спогади про відмінні оцінки…