Точка неповернення: несподіваний фінал однієї закритої медичної процедури

— Помираю я, Єгоре. Точно помираю.

— Та що ти таке кажеш? — розгубився він, широко розплющивши очі. — З чого ти взяла?

— Болі страшні… у животі, у попереку. Ледве до хати дійшла. Мабуть, хвороба якась тяжка, невиліковна, — схлипуючи, вимовила Валентина.

— Та перестань ти, Валю, — не повірив Єгор. — Пам’ятаєш, у сусідки Клавдії рак знайшли? Вона вся всохла, сама шкіра та кістки лишилися. А тебе, навпаки, останнім часом розносить, як тісто в теплі. Яка ж ти смертельно хвора?

«А він же має рацію, — майнуло у Валентини. — Останніми місяцями я й справді дуже погладшала. Тільки з чого б це? Хоча що тут дивного… не дівчинка вже, талія давно не та. Вік бере своє».

Від цих думок їй стало трохи спокійніше, та й біль ніби почав потроху відпускати.

— Але до нашої фельдшерки, Оксани, ти все одно сходи, — розважливо додав Єгор. — Нехай подивиться. Може, відправить у район до хірурга. А зараз заспокойся. Ходімо поїмо.

— Дякую, Єгоре. Сходжу. Обов’язково сходжу.

Валентина обіцянку дотримала. Уже наступного дня вона вирушила до сільського медпункту до Оксани. Молода фельдшерка була привітною, уважною і ставилася до людей не з обов’язку, а по-справжньому тепло. У селі її любили саме за це — за добре серце і людську участь.

Валентину вона зустріла так, ніби перед нею була рідна тітка.

— Валентино Семенівно, добрий день! Давненько ви до мене не заглядали. Проходьте, сідайте, влаштовуйтеся. Розповідайте, що вас турбує, — сказала Оксана з відкритою, світлою усмішкою.

Їй подобалися місцеві жителі — прості, прямі, довірливі. У них не було міської метушні, показної важливості й фальші.

Коли Валентина розповіла про свої страхи, Оксана постаралася не виказати тривоги. Вона говорила м’яко, добираючи слова так, щоб хоч трохи заспокоїти жінку…