Точка неповернення: несподіваний фінал однієї закритої медичної процедури

— Валентино Семенівно, давайте не будемо завчасно накручувати себе. Я призначу вам аналізи. Здасте, дочекаємося результатів — і спокійно все обговоримо. Якщо знадобиться лікування, я все поясню і розпишу. Гаразд?

— Гаразд, Оксаночко. Добра ти душа. Дуже тобі дякую, — щиро сказала Валентина.

— Поки що дякувати нема за що, Валентино Семенівно. Бережіть себе.

Той суботній ранок Валентина потім пам’ятала до найменших дрібниць.

Вона, як завжди, прибирала в хаті й уже збиралася йти на город, коли задзвонив телефон.

— Валентино Семенівно, це Оксана, фельдшерка. Ваші аналізи прийшли. Ви зможете сьогодні зайти до мене?

— Звісно, Оксаночко, зможу, — одразу відповіла Валентина.

Але після її слів у слухавці повисла дивна пауза. Тривожна, важка. Ніби Оксана хотіла додати щось важливе, але не наважувалася. У Валентини неприємно стиснулося серце. Інтуїція шепотіла: справа недобра. Та й голос у фельдшерки звучав надто напружено.

— Що зі мною, Оксаночко? — спитала Валентина, щойно переступила поріг кабінету. — Я помираю?

— Ні, Валентино Семенівно, ну що ви… Ні… Ви… — Оксана запнулася, потім, ніби зібравшись із духом, випалила майже на одному подиху: — Ви вагітні.

Валентина опустилася на стілець і завмерла, ніби в одну мить із неї вийняли всі сили. Кілька секунд вона дивилася перед собою порожнім поглядом, не розуміючи, що саме почула.

— Що? — жінка зблідла, очі її розширилися від жаху. — Неправда! — закричала вона так різко, що Оксана мимоволі відступила.

За мить Валентину ніби осяяло.

— Мої аналізи переплутали! Звісно, переплутали! Не можу я в шістдесят шість років завагітніти. Такого просто бути не може. Це помилка, Оксано! Перевір ще раз. Обов’язково перевір!

Оксана тихо похитала головою…