У притулку вже не вірили, що слоненя вдасться врятувати, але одна несподівана зустріч усе змінила

— Не більше двох тижнів, — сказав Віктор Мороз і сам здригнувся від того, як чужо пролунав його голос у маленькому приміщенні карантинного блоку.

За склом, на товстій підстилці із соломи, лежало слоненя.

Воно було таким маленьким, що слово «слоненя» здавалося майже знущанням. Шкіра звисала складками на ребрах, гострі лопатки випирали, мов ручки порожньої валізи, хобот безсило лежав на підлозі. Очі, каламутні, білясті, дивилися в нікуди. Точніше, не дивилися зовсім.

Поруч із Віктором мовчала Ольга Савчук, завідувачка притулку. Вона тримала в руках теку з аналізами й уже хвилину не могла перегорнути сторінку. Папір тремтів у неї між пальцями.

— Ти впевнений? — спитала вона тихо.

Віктор зняв окуляри, потер перенісся й подивився на темний квадрат вікна. Надворі мрячив дрібний холодний дощ, краплі стікали по склу довгими доріжками. У відображенні він побачив своє обличчя — сіре, втомлене, із запалими очима.

— Ні, — сказав він. — Я вже ні в чому не впевнений. Але організм не відповідає. Печінка на межі, зневоднення, виснаження, інфекція. Воно майже не ковтає. І стрес. Такий стрес, що серце може зупинитися просто від звуку дверей.

Ольга повільно опустилася на стілець.

— Ми ж його витягли, Вітю.

Він промовчав.

У притулок слоненя привезли п’ять днів тому вночі. Водій тоді майже не говорив, тільки курив біля воріт одну сигарету за одною, а коли вантажники відчинили кузов, навіть Сергій, старший доглядач, бувалий чоловік із руками, як лопати, відвернувся й пошепки вилаявся.

Малюк лежав на боці, зв’язаний м’якими ременями, щоб не бився в дорозі. Від нього пахло ліками, страхом і старим брудом. На шкірі виднілися сліди від мотузок. Одне вухо було наддерте по краю. Коли його перенесли в карантин, він жодного разу не підняв голови. Тільки хобот слабким рухом шукав щось у повітрі — матір, тепло, знайомий запах, якого вже не існувало.

Його назвали Тихоном. Ім’я вигадала стажерка Аня, зовсім молода дівчина, яка в першу ж ніч, забувши про правила, сиділа біля дверей карантину й плакала, затуливши рот долонею.

Віктор тоді накричав на неї.

— Ти не в дитячому гуртку! — сказав він різко. — Сльозами йому не допоможеш. Потрібні руки, голова й дисципліна.

Аня втекла, а за пів години повернулася з відром теплої води й чистими рушниками. Очі в неї були червоні, але руки вже не тремтіли.

Відтоді майже ніхто не спав. Робили крапельниці, розтирали шкіру, міняли підстилку, пробували годувати з пляшечки, поїли через шприц маленькими порціями. Тихон іноді здригався від дотику, іноді завмирав так глибоко, що Віктор перевіряв дихання, нахиляючись до його грудей.

На третій день усім стало ясно: малюк не бореться.

Він не кричав, не пручався, не намагався встати. У його тілі залишалося тільки дихання, слабке й уперте, ніби якась тонка нитка ще тримала його в цьому світі, але сама не розуміла навіщо.

— Може, перевезти його у великий теплий бокс? — спитала Ольга.

— Не можна. Воно не витримає. Тут тихо, температура стабільна. Будь-який зайвий рух — ризик.

— А якщо спробувати посадити поруч когось із молодих самиць? Запах стада…

Віктор похитав головою.

— Карантин. І воно сліпе. Для нього незнайома велика тварина поруч — ще один жах.

Ольга закрила теку.

— Отже, будемо чекати смерті?