Вона попередила молодиків не чіпати її німецьку вівчарку, але вони вирішили не дослухатися….

Та жодного пострілу не пролунало. Внизу, за поворотом стежки, спалахнули фари, і між деревами з’явилася броньована машина. Слідом ішли ще чотири позашляховики. Дзвінок, який Ярина зробила після виявлення ящиків, прийняли не лише в місцевій поліції. Щойно вона передала серійні номери, повідомлення скерували спеціальній оперативній групі.

— Зброю на землю! — пролунав підсилений голос.

Співробітники піднялися схилом, тримаючи людей Олега на прицілі. Той подивився на групу, що оточувала його, а потім перевів погляд на Ярину, яка, як і раніше, спокійно стояла біля дерев. Тепер її впевненість дістала пояснення: після дзвінка вона знала, що допомогу вже спрямовано до стежки. Гвинтівка випала з рук Олега, і він повільно опустився навколішки. Решта наслідували його приклад.

Ярина неголосно свиснула. Із папороті вибіг Грім і чемно сів біля її лівої ноги, ніби весь ранок вони й справді просто гуляли лісом.

До них підійшла жінка з оперативної групи. Її погляд ковзнув повз Ярину — до двох знешкоджених бійців у заростях, скованих кур’єрів і найманців, які лежали біля машин обличчям до землі.

— Це все зробили ви вдвох?

Замість відповіді Ярина вийняла з флісової куртки невеликий шкіряний футляр і простягнула їй. Співробітниця розгорнула посвідчення, прочитала назву центру спеціальних операцій і на кілька секунд замовкла.

— Ми просто вийшли прогулятися, — сказала Ярина, пристібаючи повідець до нашийника Грома.

Вона розвернулася й попрямувала стежкою. Німецька вівчарка безшумно пішла поруч. За кілька кроків туман зімкнувся за ними, і жінка з собакою розчинилися серед дерев, ніби ніколи тут і не з’являлися.