Вони прив’язали його до дерева й залишили на поталу диким звірам! Але коли ведмідь підняв лапу й ПОЧАВ..

Після цього дерева зімкнулися за його спиною.

Пошукова група дісталася до мене приблизно за двадцять хвилин. На той час я підтягнув до себе уривок мотузки й стиснув його обома руками. Доказ мені не був потрібен. Просто хотілося тримати щось тверде й реальне, щоб пережите не здавалося гарячковим маренням.

Перший рятувальник увійшов в улоговину обережно. Промінь його ліхтаря пройшовся слідами кігтів на корі, плямами крові, сплутаними відбитками лап, розкритими пакуваннями й рештками бинта. Чоловік зупинився за кілька кроків.

— Що тут сталося?

Я подивився на ялину, біля якої зник Грач.

— Це довга історія.

Відповідаючи на найнеобхідніші запитання, я відразу дав зрозуміти, що ведмідь пішов і не загрожує групі. Решту можна було пояснити пізніше, коли холод і біль перестануть відбирати половину кожного слова.

Вадима й Тараса затримали до світанку. Далеко втекти вони не змогли. У паніці Вадим надто швидко вивів машину на розмиту узбіччя, і два колеса загрузли в м’якій землі. Те, чого не спромоглося зробити сумління, зробила розбита дорога: зупинила їх поруч з усіма доказами.

Мою рацію знайшли за передніми сидіннями. Зрізаний службовий ремінь лежав ззаду під покривалом. Ґрунт на шинах відповідав ґрунту із закритої ділянки дороги, а волокна в машині — мотузці біля сосни. Сліди шин, відбитки взуття й власні перелякані пояснення затриманих доповнили картину.

Вони почали суперечити одне одному ще до завершення першої офіційної розмови…