Я думав, що сталася помилка, аж поки в морзі не побачив те, що змусило мене відступити назад

Він ляпнув, не замислюючись:

— Рівно тисячу двісті сорок сім.

Вона два тижні розповідала всьому двору, що їхній сусід — найвидатніший рибалка прибережного округу. Підписувала листівки: «Від риби № 1248».

Віктор набрав 1247. Телефон розблокувався.

У пам’яті було одне відео, записане за дві години до смерті. На екрані — налякана Каміла. Вона шепотіла квапливо, озираючись на двері. Зверталася до нього.

Якщо він це дивиться, значить, її більше немає. Вона ховалася, бо їй погрожували. Просила знайти хлопчика. Ключ від схованки — у підошві спортивного черевика. Старий причал, де вони розписувалися. Він зрозуміє.

Останні слова були майже беззвучними:

— У нього твої очі. Копія Льоні.

Віктор витрусив вміст пакета. У підошві черевика лежав іржавий ключик із вигравіюваним номером.

Квартира Каміли була на околиці, в районі, куди таксисти не їздили після темряви. На дверях — службова печатка, одна смужка стрічки, самі двері не замкнені.

Усередині — розпорений матрац, вивернуті шухляди, діри в стінах. Шукали документи й телефон, але не знайшли.

На підлозі кухні — відбиток важкого черевика, який Каміла носити не могла.

А потім Віктор почув тихе, ледь чутне схлипування з-за пральної машини у ванній. За нею виявилася фальшива панель, нашвидкуруч збита з фанери. Каміла облаштувала схованку заздалегідь.

Віктор відсунув машинку, зняв панель і в ніші між стіною та комунікаціями побачив хлопчика років чотирьох, що згорнувся калачиком у брудній піжамі з малюнком. Рот затулений руками. Його навчили бути непомітним.

Коли хлопчик підвів очі, Віктор перестав дихати.

Янтарно-карі, із золотими вкрапленнями. Очі сина.

Усвідомлення обрушилося разом. Він дідусь. Каміла ростила дитину сама, в злиднях, а Леонід жив за двадцять хвилин їзди.

Віктор сів на підлогу, в пилюку, тримаючись на відстані. Дістав із кишені льодяник — завжди носив на випадок, якщо впаде цукор. Повільно розгорнув, показуючи руки, і поклав перед хлопчиком.

Голод переміг страх. Хлопчик схопив цукерку.

— Привіт. Тебе як звати, малий?

— Адам, — пошепки, майже беззвучно.

— Адам, — повторив Віктор. — Гарне ім’я. Сильне. Знаєш, чим займався найперший Адам на землі? Що він робив?

Хлопчик замотав головою…