Я думав, що сталася помилка, аж поки в морзі не побачив те, що змусило мене відступити назад

— Він придумував імена всім тваринам. Уявляєш, яка морока? Стоїть перед тобою величезний слон, чекає, а ти сидиш і думаєш: назвати його Борисом чи все-таки Слоном?

На обличчі хлопчика майнула усмішка й одразу згасла.

На виході з під’їзду Віктор помітив чорний позашляховик із тонованим склом. Двигун працював.

Адама він відвіз до старого армійського товариша Толі, якого ще під час служби прозвали Паяльником за вміння полагодити будь-що.

— Тільки без зайвих запитань, гаразд? — сказав Віктор на порозі.

— Та я й не збирався лізти в душу.

Толя подивився на хлопчика, потім на Віктора.

— Худющий який. Домашні пельмені намина́тиме.

— Намина́тиме, — відповів Віктор за Адама. — І чай зроби гарячіший, із цукром. І ввімкни йому щось веселе, тільки без твоїх улюблених новин про кінець світу.

— Я трьох онуків виростив, якось розберуся, куди на пульті натискати.

Перед поїздкою до сина Віктор купив у канцелярському магазині ручку-диктофон і ввімкнув її в кишені куртки.

Особняк Леоніда: білі колони, під’їзна доріжка завдовжки як злітна смуга. Леонід зустрів батька у вітальні, стискаючи кришталеву склянку тремтячими пальцями. Лід дрібно дзвенів об стінки. Червоні очі.

Він уже знав.

— У правоохоронних органах усе хочуть списати на суїцид, — сказав Віктор. — Тільки в неї на шиї слід від чужого пальця, а під нігтями чиясь кров. Її просто напхали цими пігулками.

Склянка вислизнула з рук Леоніда й розлетілася по мармуру.

— Ми ж домовлялися, — видихнув син, і обличчя в нього стало землистим. — Вона ж обіцяла взагалі не світитися й мовчати, якщо я буду…

Він урвався.

— Якщо ти будеш що, Льоню? Договорюй.

На сходах з’явилася Жанна Пилипівна Кареліна, дружина Леоніда, донька члена верхньої палати парламенту. Вона спустилася в шовковому халаті, спокійна й зібрана, поклала руку чоловікові на плече, від чого той зіщулився, і подивилася на Віктора з ввічливою цікавістю.

— Каміла була прикрою помилкою з минулого життя Леоніда, Вікторе Семеновичу. Ми просто закрили це затягнуте питання. П’ять років платили їй по триста тисяч на місяць у місцевій валюті за режим невидимки. Усе було виключно за обопільною згодою..

— За обопільною згодою сліди лишають у договорі, — сказав Віктор. — А коли синець на горлі, це називається інакше.

Жанна трохи схилила голову…