Я мовчки спостерігав, куди повзуть ці дивні п’явки. Неочікувана розв’язка одного дуже важкого чергування

«Матінко рідна!» — приголомшено видихнув він, не вірячи своїм очам. Потім він різко обернувся й щосили закричав кудись у хащу лісу: «Михаличу, мерщій сюди! Я її знайшов, вона жива!».

Цим рятівником виявився місцевий досвідчений лісник на ім’я Семен. Попри свій вік і комплекцію, він спритно спустився до неї крутим, слизьким схилом усього за якихось чотири хвилини. Слідом за ним важко спустився й другий чоловік.

Це був літній, дуже мовчазний чоловік із професійною рацією, закріпленою на широкому ремені. Семен швидко зняв із себе теплу камуфляжну куртку й дбайливо накинув її Лері просто на тремтячі плечі. Вона не опиралася, лише вдячно кутаючись у рятівне тепло.

«Як же ви тут вижили?» — розгублено питав він, уважно оглядаючи її з невеликої відстані. Він явно боявся завдати їй зайвого болю навіть легким дотиком. «Я пробула тут рівно п’ять днів», — дуже тихо, майже пошепки відповіла Лера.

«Бабця ваша в селі ще минулої суботи сильно занепокоїлася. Але ми всі спершу думали, що ви просто десь у дорозі трохи затрималися. Самі розумієте, мобільний зв’язок тут у лісах зовсім ніякий», — винувато пояснював лісник.

«А от у понеділок вранці вона вже прислала до нас чоловіків, щоб ми терміново починали шукати. Цілих два дні вони цю місцевість уздовж і впоперек прочісували. Але вашу машину ж згори, з дороги, зовсім не видно через ці густі кущі».

«Моя машина зісковзнула з дороги й упала просто в яр», — втомлено прошепотіла Лера. Семен із тривогою подивився на її поранену ногу. Він побачив брудну, наскрізь просякнуту бурою кров’ю пов’язку, потім перевів погляд на її величезний живіт і на обличчя — болісно змарніле, сіре, з потрісканими й запеченими губами.

«Михаличу, терміново викликай рятувальний гелікоптер по своїй рації. Діло зовсім кепське», — скомандував він напарникові. Рівно за дві томливі години Лера вже була в повітрі, прямуючи до лікарні.

Оглушливий шум гелікоптерних гвинтів сильно бив по барабанних перетинках. Черговий фельдшер просто в кабіні гелікоптера, що летів, спритно поставив їй рятівну крапельницю з розчином. Він швидко перевірив її артеріальний тиск і за допомогою портативного апарата уважно послухав живіт.

«Серцебиття плода є, ритм рівний», — упевнено й радісно сказав він. Почувши ці слова, Лера з величезним полегшенням заплющила очі й дозволила собі розслабитися. Яскраве біле світло, чиста лікарняна стеля, чиїсь схвильовані голоси, що звучали так віддалено й глухо, ніби з-під товщі води.

Лера повільно пливла в комфортному напівзабутті, і весь світ навколо здавався їй дивним і уривчастим. Крізь туман вона чула металевий брязкіт каталки й відчувала різкий, до болю знайомий запах лікарняного антисептика. Чиїсь чужі, швидкі руки обережно, але впевнено знімали з її ноги стару саморобну пов’язку.

А потім над її вухом раптом пролунав несамовитий крик. Це був молодий чоловічий голос, що став високим і зривався від непідробного, тваринного жаху. «Що це таке?! Звідки в ній це?! Господи помилуй!» — у паніці кричав незнайомий лікар.

Почувся сильний гуркіт перекинутого табурета, а потім частий тупіт ніг — хтось у сліпій паніці вибіг у коридор, рятуючись від побаченого. Важкі двері оглядової гучно грюкнули, відрізавши звуки кроків. Лера дуже хотіла відкрити рот і спокійно сказати їм усім: «Не чіпайте нічого, будь ласка, це моє лікування».

Але її пересохлі губи зовсім її не слухалися, не маючи сили вимовити жодного звуку. Вона лише слабо поворухнула пальцями лівої руки й відчула під ними холодний, гладкий край медичної клейонки. Раптом пролунали важкі, дуже впевнені кроки.

Почувся характерний скрип стерильного медичного фартуха й запах найзвичайнішого туалетного мила. Хтось високий і кремезний низько схилився над нею. Вона шкірою відчула чуже, рівне й тепле дихання на своєму змарнілому обличчі.

У кабінеті повисла дзвінка тиша. Вона була довга й напружена, як дуже глибокий видих перед стрибком у воду. Потім зазвучав голос — напрочуд спокійний, низький, із приємною легкою хрипотою.

«Зачекайте панікувати, поки нічого не чіпайте в рані. Ви подивіться дуже уважно, куди саме вони зараз повзуть?». Знову повисла коротка тиша.

Потім заговорив усе той самий упевнений голос, але вже трохи тихіше, ніби лікар міркував уголос: «Вони повзають виключно по ушкодженій тканині. А ось здорову плоть узагалі не зачеплено, не зачеплено жодного міліметра». «Це ж справжня ларвотерапія, панове», — з щирим захопленням констатував він.

Почувши знайомий термін, Лера насилу розплющила очі й побачила просто над собою стелю з осліпливо яскравою білою лампою. А під лампою над нею схилилося обличчя чоловіка. Це було велике, немолоде обличчя з благородними сивими скронями й глибокими, виразними складками біля рота.

Він дивився на неї згори вниз так, як зазвичай дивляться на щось зовсім дивовижне й неймовірне. У його погляді не було ані найменшого переляку, ані краплі бридливості чи відрази. У ньому читалося тільки велике, неприховане професійне захоплення її вчинком.

«Ви мене зараз добре чуєте?» — чітко й голосно спитав він. Лера слабо, але ствердно кивнула головою. Її розпухлий язик був сухий і неймовірно шорсткий, мов грубий наждак.

«Я доктор Маслов, головний хірург. Ви зараз перебуваєте в нашій місцевій районній лікарні, вас щойно доправили сюди рятувальним гелікоптером». Він зробив коротку паузу, уважно вдивляючись у її обличчя.

«Скажіть мені чесно, ці личинки на вашій рані — це ви самі зробили? Ви самі до цього додумалися?». Лера, зібравши рештки сил, знову ствердно кивнула.

Маслов шумно й глибоко зітхнув. Це не був важкий зітх усталості; радше так зітхає розумна людина, яка щойно блискуче розгадала дуже складну головоломку. Він різко обернувся до молодого ординатора…