Жінка опинилася сама на нічній трасі, аж поки зустріч із поліцейськими не привела до несподіваного повороту

Світанок почав проступати близько шостої сорока. Спершу між стовбурами з’явилася тьмяна сірість, потім над лісом простяглася вузька рожева смуга. Світло приходило повільно, холодно, ніби й саме мерзло в передзимовому повітрі.

Лариса весь цей час сиділа в старому позашляховику й не склепила очей. Остап повернувся близько четвертої, без слів улаштувався за кермом і кілька хвилин нерухомо дивився вперед.

— Усе скінчилося? — спитала вона.

— Так.

— Вони живі?

— Обоє.

Лише тепер вона дозволила собі видихнути.

— Де вони?

— Біля своєї машини. Я їх зв’язав. Після світанку зможуть звільнитися: вузли прості.

— Чому прості?

— Я не збирався їх убивати. Треба було лише затримати до ранку й змусити піти.

Лариса якийсь час мовчала, дивлячись на сіріючий ліс. Молот вирушив до дороги раніше й, імовірно, вже встиг вибратися.

— Вони можуть знову натрапити на самотню людину, — сказала вона. — І повторити все.

— Можуть.

— Тоді чому ви їх відпустили?

— Бо я не суддя. Я міг зупинити їх, але не маю права вирішувати, чи мають вони жити.

— Але суд може їх не покарати.

— Знаю.

Лариса опустила очі на свої руки.

— Ви все одно зробили більше, ніж могли.

— Ні. Я зробив саме те, що міг. Це різні речі.

До світанку вони вирішили не рушати: на розбитій лісовій дорозі в темряві легко було збитися зі шляху. Час від часу Остап запускав двигун, щоб салон остаточно не вихолов.

Коли досить розвиднілося, Остап знову завів двигун і обережно вивів машину на лісову дорогу. Кілька хвилин вони їхали серед однакових дерев, поки ніч остаточно не відступила.

— Довезете мене до основної траси? — спитала Лариса.

— Довезу.

— А потім?

— Ви прямували до міста на схід звідси?

— Так. Але далі я можу зловити попутку.

— Я відвезу вас до місця.

— Вам же туди не треба.

— Мені зараз нікуди особливо не треба.

У слабкому світлі обличчя Остапа виглядало втомленим, але лишалося таким самим спокійним.

— Дякую вам, — тихо промовила Лариса.

— Нема за що.

— Є за що. За все.

Він не відповів, зосередившись на дорозі.

Приблизно за годину позашляховик вибрався на довгу основну трасу. У ранню пору машин майже не було, лише вдалині повільно рухалися дві вантажівки. Остап повернув на схід. За вікном знову потягнувся безкраїй ліс, а над ним поступово світлішало небо.

— Остапе, чому ви опинилися саме там? — спитала Лариса.

— Машина потребувала ремонту. Я вже казав.

— Я не про це. Чому ви взагалі їздите сам, пізньої осені, без певної мети?

Він довго не відповідав.

— Шукаю місце.

— Яке?

— Тихе. Таке, де майже нікого немає і можна просто жити.

— Давно шукаєте?

— Близько року.

— І досі не знайшли?

— Ні.

— Можливо, такого місця не існує. А можливо, ви щоразу проїжджаєте повз, бо й далі робите те, що вмієте найкраще.

Остап коротко глянув на неї.

— І що ж я, на вашу думку, вмію?

— Допомагати. Поки поруч лишається хоч хтось, кому потрібна допомога, ви не зможете зупинитися.

Він знову перевів погляд на сіру стрічку дороги. Минуло чимало часу, перш ніж він неголосно промовив:

— Можливо.

Близько дев’ятої вони зупинилися біля придорожнього кафе — старої, перекошеної будівлі з бляшаною вивіскою над входом.

— Їсти хочете? — спитав Остап.

— Дуже.

Усередині було тепло, пахло гарячим супом і свіжим хлібом. За стійкою спритно поралася похмура жінка років п’ятдесяти. Вони замовили суп, чай і хліб, потім улаштувалися біля вікна, звідки було видно дорогу, рідкі машини й темну смугу лісу.

Лариса їла мовчки. Лише тут, у теплі й відносній безпеці, її руки почали помітно тремтіти — тіло нарешті дозволило собі відреагувати на пережите. Остап сидів навпроти й дивився надвір.

— Вам треба показатися лікарю, — сказав він. — Хоча б перевірити ніс.

— Кров уже зупинилася. Все гаразд.

— Перевірити все одно слід.

— Ви підете зі мною?

— Ні.

— Тоді і я не піду.

Вона уважно подивилася на нього.

— Ви не можете з’являтися там, де записують імена й перевіряють документи, правда?

Після паузи він відповів:

— Правда.

— Я так і подумала.

Лариса з’їла ще трохи супу й відклала ложку.

— Я нікому про вас не розповім. Ні про те, що сталося вночі, ні про нашу зустріч…