Жорстока правда, яку я дізналася, приїхавши на чужу могилу з букетом

— у її голосі одразу з’явилася настороженість. — Звідки в тебе така сума?

— Заробила.

— За два тижні?

— Так.

Свекруха відклала калькулятор і схрестила руки на грудях.

— Поліно, я, звісно, рада твоїй самостійності, але поясни мені одну річ. Як людина з таким малим стажем раптом заробляє такі гроші за пару тижнів? Це ж якщо порахувати, виходить дуже пристойний дохід.

— Я брала додаткові замовлення.

— Додаткові замовлення, — протягнула Галина Павлівна. — А з цих грошей ти щось сплачуєш? Оформлюєш як належить?

— Поки що ні. Це разові проєкти, суми невеликі.

— Тобто працюєш як доведеться?

— Ні. Просто це тимчасові завдання.

— Тимчасові завдання, які приносять такі гроші, — свекруха встала й підійшла до вікна. — Поліно, ти хоч розумієш, як це звучить?

— Мамо, до чого тут це? — стомлено втрутився Денис. — Вона ж допомогти хоче.

— А я не хочу, щоб потім до нас прийшли з питаннями, — відрізала Галина Павлівна. — Звідки гроші, чому без документів, що за перекази. Денисе, потерпи тиждень, отримаєш зарплату й сам оплатиш.

— У мене щока розпухла.

— Попий ліки. Зніме запалення.

Поліна мовчки вийшла з кухні. У кімнаті вона відкрила банківський застосунок і переказала потрібну суму Денисові. Потім написала йому коротке повідомлення: «Оплати лікування. Запишись на завтра».

За кілька хвилин він увійшов. Вигляд у нього був винуватий.

— Дякую, — пробурмотів він. — Я поверну.

— Не треба.

— Мама не хотіла тебе образити. Вона просто…

— Обережна? — підказала Поліна.

Денис опустив очі.

— Іди запишись до лікаря, — сказала вона.

Він кивнув і вийшов.

Поліна залишилася біля вікна. Обережна. Зручне слово. Обережна, коли йшлося про чужі гроші. Але щойно гроші стосувалися її самої, обережність перетворювалася на підозри, натяки й допити.

Наступного дня Денис сходив до стоматолога. Повернувся втомлений, з онімілою щелепою, але помітно спокійніший.

— Видалили, — сказав він. — Потім поставлять імплант. Лікар сказав, добре, що не затягнув.

Галина Павлівна зустріла їх на кухні. Мовчки поставила чайник, дістала печиво.

— Ну що, полегшало? — спитала вона.

— Так, мамо. Дякую Поліні.

Свекруха кивнула, але дякувати не стала. Розлила чай, сіла навпроти невістки й несподівано мовила:

— Поліно, я тут подумала. Може, ти покажеш мені свої виписки? Просто для порядку. Щоб розуміти, на що сім’я може розраховувати.

— Навіщо? — спокійно спитала Поліна.

— Потім, що ми живемо разом. Якщо в тебе є гроші, їх треба враховувати в спільному бюджеті. Раптом щось станеться — ми маємо знати, яка є подушка.

— Це мої особисті рахунки.

— Особисті? — Галина Павлівна коротко всміхнулася. — Люба, після весілля особистого майже не лишається. Усе спільне. Чи ти вважаєш, що живеш окремо від нас?

— Я не це мала на увазі.

— А що? Ти працюєш, отримуєш гроші, витрачаєш без обговорення. Я навіть не знаю, скільки в тебе там насправді. Потім раптом з’ясовується, що ти можеш оплатити дороге лікування. Звідки мені знати, може, ти вже цілий статок накопичила?