Знахарка зірвала весілля словами: «Ти знаєш, чия це дитина…»

Близько десятої вечора подвір’я спорожніло. Олеся сиділа в кімнаті, яку Максим тиждень тому звільнив для них двох.

Раніше тут була його дитяча, потім кабінет покійного батька. На стіні ще висіли його грамоти за врожай рису і фотографія, де він стоїть по коліна у воді на чеку, усміхнений, у гумових чоботях до пояса. Олеся зняла весільну сукню, акуратно повісила на плічка й одягла старий трикотажний халат, який принесла із собою в пакеті.

Ноги гули, малюк усередині штовхався, ніби питав, що сталося.

— Тихо, тихо, — шепотіла вона, поклавши долоню на живіт. — Усе добре, нічого не сталося.

За стіною, на кухні, говорили на підвищених тонах. Голос Галини — різкий, зірваний. Голос Олега — спокійний, важкий. І вряди-годи голос Максима — такий тихий, що Олеся не могла розібрати слів. Потім грюкнули двері. Максим увійшов до кімнати, сів на край ліжка спиною до неї й довго мовчав.

— Максимку, — сказала Олеся, — я не знаю, що вона мала на увазі, чесне слово. Я її в житті двічі бачила. Один раз, коли мала була, мама мене до неї носила переляк знімати. Другий раз, торік, на ринку, я їй кошик продала.

— Кошик? — перепитав Максим.

— Із чекану. Вона сказала: «Гарна робота, рівна», і все.

Максим потер обличчя долонями.

— Дядько Олег показав фотографії, — сказав він.

— Які фотографії?

Він дістав телефон, перегорнув і простягнув їй через плече, не обертаючись.

На фотографії, знятій здалеку, біля районного ринку, біля старенького сірого фургона стояла Олеся. Її обіймав чоловік років сорока в картатій сорочці. Обіймав міцно, обома руками, а Олеся сміялася, закинувши голову.

Наступний знімок. Той самий чоловік відчиняє перед нею дверцята кабіни. Третій. Фургон від’їжджає. Олеся сидить на пасажирському сидінні.

— Це Михайло, — сказала Олеся, і в неї затремтів голос. — Максиме, це Михайло Васильович з обласного центру. Він у мене кошики гуртом бере для магазину. Я тобі про нього розповідала сто разів. Це було в липні. Я йому сказала, що вагітна і що заміж виходжу. Він зрадів, обійняв. Він мене до міста підвіз. У мене килимки були важкі, я їх на пошту везла. У нього самого троє дітей.

— Я пам’ятаю, ти казала про якогось гуртовика.

— Якогось, Максиме?

— Дядько каже, це не вперше. Каже, люди бачили.

— Які люди? Хто бачив? Нехай прийдуть і скажуть мені в очі.

Максим нарешті повернувся. Очі в нього були червоні.

— Олесю, я не знаю. Я нічого не знаю. Я не розумію, навіщо їй приходити на весілля і таке казати, якщо це неправда. Вона ж не божевільна. Вона ніколи ні до кого не приходила, ні на одне весілля в селищі. А тут прийшла. Мені, мені в очі сказала.

— Вона сказала, що не про мене. Ти чув? Вона кричала, що не про мене.

— Її дядько відвів, вона нічого путнього й не сказала.

Олеся дивилася на чоловіка, на його опущені плечі, на засмаглу шию з білою смужкою від коміра, і їй здавалося, що між ними за один вечір виросла стіна зі скла. Усе видно, а не доторкнешся.

— Ти мені не віриш, — сказала вона.

— Я цього не казав.

— Ти мені не віриш. Ти сидиш і дивишся на мене, як на чужу.

Максим встав.

— Мені треба подумати. Я поїду на польовий стан. Там зараз сторож один, я переночую.

— Максиме, це наша перша ніч.

Він зупинився у дверях. Постояв і вийшов. Олеся чула, як завелася у дворі його стара машина, як Галина щось крикнула йому вслід, як грюкнули ворота. Потім стало зовсім тихо. Тільки цвіркуни у винограді й гавкіт собак по всьому селищу, що передавався від двору до двору…