Дитяча хірургиня Марина вже підписувала виписку, коли дівчинка смикнула її за халат

— Вам, бо ви її любили, — відповіла Оксана. — Вона вас берегла. Діти бережуть тих, кого люблять, від поганих новин. Доросла звичка, взагалі-то. Їй довелося рано.

Віктор довго дивився в горнятко.

— А вас, виходить, берегти не треба?

— Мене треба було використовувати за призначенням, — сказала Оксана. — Я лікарка. Вона правильно вибрала інструмент.

— Ні, — сказав Віктор. — Вона правильно вибрала людину.

Вирок оголосили в травні: 12 років. Віктор на оголошення не пішов. Того дня вони втрьох — він, Оля й Оксана, у якої виявився відгул, перший за чотири місяці, — ходили в кіно на мультфільм. І Оля з’їла попкорну більше, ніж обоє дорослих разом. І на контрольному аналізі через тиждень усі показники були в нормі, всі до єдиного.

Через рік, у червні, у палаті номер чотири тривав ремонт, і підвіконня було застелене газетами.

— Тут? — запитала Оля.

Їй виповнилося вісім. Дірки між зубами більше не було. Волосся відросло до лопаток.

— Тут, — сказала Оксана.

Вона була без халата, у джинсах і футболці: у суботу відділення вела чергова зміна. І медсестри на посту перезиралися й удавали, що не перезираються.

Віктор поставив на газети мішок із землею й новий горщик, глиняний, рудий. Оля сама вибирала його на ринку 40 хвилин. Хлорофітум. Дітку від того, що ріс в ординаторській, Оксана тримала в мокрій серветці. Пучок зеленого листя й білі корінці, схожі на локшину.

— Так, — діловито сказала Оля й закотила рукави.

Жест, скопійований в Оксани перед миттям рук. Не відрізниш. Спершу камінці на дно, щоб коріння не задихнулося. Потім земля, потім ямка. Обережно, він живий.

Вони садили втрьох, заважаючи одне одному руками, і земля була свіжа, чорна, правильної, живої чорноти, розсипчаста, пахла літом крізь лікарняний запах фарби й антисептика. Віктор утрамбовував землю навколо стебла пальцем. Оксана поправила листя.

Оля зажадала лійку, справжню, з ординаторської, жовту, з довгим носиком. Вона полила тоненькою цівкою по колу, висолопивши язика від старанності. Земля потемніла й осіла. Рослина стояла в горщику трохи криво, зухвало, зелена аж до непристойності.

— Усе, — сказала Оля.

Обтрусила долоні, подивилася на квітку, потім на Оксану, потім на батька, який стояв, поклавши руку Оксані на плече, і не прибирав її, а Оксана не відсувалася. І додала голосно, офіційно, як складають присягу:

— Обіцяю поливати його лише чистою водою з-під крана, відстояною. Я перевірила в інтернеті. Так краще для листя.

— Прийнято, — сказала Оксана.

І взагалі, Оля забрала лійку й притиснула до себе.

— Тепер я сама стежитиму, хто кому що наливає. У мене є досвід.

Віктор і Оксана подивилися одне на одного поверх її голови.

За вікном палати номер чотири було літо. У дворі лікарні хтось із тих, хто одужував, ганяв м’яч, і м’яч глухо стукався об стіну. Це був добрий звук, звичайний, нудний, безпечний.

На підвіконні, там, де рік тому стояла чорна спечена земля, зелений хлорофітум розгортав листя до світла, і на найдовшому листку тремтіла крапля чистої води з жовтої лійки — і більше нічого.