Дитяча хірургиня Марина вже підписувала виписку, коли дівчинка смикнула її за халат

— Я привів її в дім, — сказав він у підлогу. — Я сам. Я їй ключі. Я їй доньку.

Оля злізла з ліжка, прошльопала босоніж через палату. Оксана не зупинила її й сіла поруч із батьком на підлогу, на холодний лінолеум, і вклала йому в руки жирафа, того самого, з відірваним вухом.

— Тату, ти не винний. Вона всіх обдурила. Вона й квіточку обдурила. Вона думала, водичка.

Віктор узяв жирафа, подивився на доньку й заплакав. Беззвучно, страшно, як плачуть чоловіки, які не вміють. А Оля гладила його по рукаву й приказувала щось тихе, доросле, інтонаціями, явно скопійованими з обходів Оксани:

— Зараз буде трохи неприємно, а потім усе мине, потерпи.

Оксана стояла біля вікна. За склом темніло. У чорному горщику, в тріщині спеченої землі, відбивалося жовте світло плафона. Крихітна жовта цятка в мертвій чорноті. Вона взяла горщик і винесла з палати.

Слідство тривало сім місяців. Оксану викликали тричі: дати свідчення, уточнити хронологію, упізнати флакон. Експертиза встановила: прийом почався за шість тижнів до госпіталізації. Ще місяць — і було б пізно. Талій до того часу зробив би роботу, якої не скасувати.

У квартирі Наталії знайшли ноутбук з історією пошуків: «отруєння», «симптоми як при хворобі», «талій, виведення», «спадкування в разі смерті дитини від першого шлюбу» — і заявку на іпотеку, де в графі «Склад сім’ї» було написано: дві людини.

Віктор приїздив до лікарні щодня, поки Олю тримали на детоксикації. Три тижні крапельниць. Вітамін проти отрути, справжній цього разу. Оксана показувала Олі ампулу й упаковку та дозволяла прочитати назву по складах уголос.

Він приносив іграшки. Спершу забагато, гарячково, по дві-три за візит, аж поки Оля не сказала:

— Тату, годі, у жирафа стрес через конкуренцію.

І він засміявся, злякався власного сміху, подивився на Оксану, і Оксана кивнула:

— Можна сміятися?

— Можна?

Потім він подовгу сидів в ординаторській. Спершу з питаннями про аналізи, потім просто так. Оксана наливала йому чай у горнятко з написом «Найкращому хірургу». Подарунок інтернів. Таких горняток в ординаторській було чотири.

Він розповідав уривками, не по порядку. Про першу дружину, про аварію, про те, як три роки вчився заплітати кіски за роликами в інтернеті, про те, як зрадів, що хтось погодився увійти в дім, де на холодильнику дитячі малюнки й вічне недосипання.

Оксана слухала. Вона вміла слухати так, як заповнювала історії хвороби, нічого не пропускаючи.

— Я все думаю, — сказав він якось у січні, коли за вікном ординаторської валив сніг.

— Чому Оля сказала вам, а не мені?