Ідеальна відповідь дружини на найзухваліший ультиматум в історії шлюбу

— Ану, забирайся звідси! Я сказав, це тепер моя кімната. Мій тато тут головний, значить, і я головний.

Верескливий хлоп’ячий фальцет різонув по вухах, мов пінопласт по склу. Слідом пролунав гуркіт: щось важке, пластмасове з тріском ударилося об ламінат. Потім почувся тонкий, здавлений схлип.

Дінара завмерла в коридорі, не встигнувши зняти другого черевика. Важкий пакет із продуктами, ручки якого врізалися в долоню, повільно опустився на підлогу. Усередині пакета глухо дзенькнули банки з горошком.

Вона повільно випросталася, відчуваючи, як десь у сонячному сплетінні починає закипати холодна важка лють. — Вітьку, ну навіщо ти так голосно? — долинув із кухні млявий, лінивий баритон Олега, не осудливий, не суворий, а просто втомлений, ніби чоловіка відірвали від чогось життєво важливого. — Алісо, не лізь до нього, коли він грається.

Ти ж знаєш, у нього нервова система тонка, йому потрібна розрядка. Дінара ступила в дитячу. Картина була маслом, причому маслом прогірклим.

Її донька, дев’ятирічна Аліса, сиділа на підлозі, притискаючи до грудей рештки великого замку з «Лего», який складала три тижні. Половину веж було знесено, деталі рівним шаром устеляли підлогу. На ліжку Аліси, звісивши ноги в брудних шкарпетках просто на пастельно-рожеве покривало, сидів десятирічний Вітьок.

У руках у нього був планшет, а на обличчі читався вираз абсолютного, бездомішкового тріумфу маленького хама, який точно знає, що йому нічого за це не буде. — Мамо! — Аліса побачила Дінару й, не витримавши, заридала вголос. — Він сказав, що це тепер його полиця, і скинув замок навмисне.

Вітьок навіть не здригнувся, він тільки шморгнув носом і нахабно втупився в мачуху маленькими, глибоко посадженими очицями. — А чого вона свої кубики порозкладала? — буркнув він. — Мені планшет поставити нікуди.

Тато сказав, що я можу тут розташовуватися. Дінара повільно перевела погляд на дверний проріз, де вже намалювався Олег. Він стояв, спершись плечем об одвірок, у своїх улюблених розтягнутих спортивках і жував яблуко.

Те саме дороге яблуко сорту «Фуджі», яке Дінара купувала спеціально для Аліси до школи. — О, Дін, ти прийшла? — Олег хруснув фруктом. — Слухай, там інтернет лагає.

Ти оплатила провайдера? А то у Вітька катка горить, він нервує. У цю мить Дінара все зрозуміла.

Чаша переповнилася. Не краплею, просто в неї щойно вилили відро помиїв. Історія їхнього кохання була банальною, як інструкція до праски, і такою ж марною в плані романтики.

Дінара, тридцятип’ятирічна жінка з достроково закритою іпотекою, кар’єрою в управлінні комерційною нерухомістю і чітким планом на життя, припустилася однієї стратегічної помилки. Вона просто захотіла звичайного жіночого щастя. Після розлучення з першим чоловіком, який поїхав шукати просвітлення на Гоа і забув повернутися в реальність, Дінара сім років гарувала як проклята.

Квартира, простора трикімнатна з високими стелями, була її фортецею. Ремонт вона робила сама, контролюючи кожну розетку, кожен метр паркету. Це була територія виключно її та Аліси…