Його ОБХОДИЛО Стороною ВСЕ СЕЛО. Аж Поки Вона Не Постукала У Його Дім…

Він мовчав.

— Ні, — сказала вона твердо. — Іти — це я вмію. Я тобі казала. Тільки втечею нічого не вирішиш. Тут триматися треба. Тут дім, піч, корова, город. Ірка до школи ходить, спить ночами. Це опіці й покажемо, що живемо як люди.

— Як люди, — гірко повторив Роман у відьомському дворі.

Оксана подумала хвилину і після паузи сказала, розтягуючи слова, бо сама ще не вирішила, але відчувала, що рішення правильне:

— А ти мене зареєструй.

Він підвів на неї очі.

— Зареєструй у себе. Дім твій власний. Бабин, документи, певно, є?

— Є, на мене.

— От і зареєструєш мене з Ірою — і вже не по чужих кутках, а з постійним місцем проживання. Одне звинувачення відпаде відразу.

Вона перевела подих.

— А якщо знадобиться, розпишемося. Не тому, що штамп сам собою вирішить справу, але самотня вдова, що живе в чужого чоловіка, для них одне, а законна сім’я зі спільним господарством — інше.

Вона вимовила це діловим тоном, яким зазвичай міркувала про город, а всередині все стиснулося. Ось воно, те саме, чого вона боялася більше за опіку. Знову залежати. Знову дах чужий, прізвище чуже, і будь-якого дня можуть сказати: «Іди».

Роман вдивлявся в її обличчя, а заговорив ледь чутно:

— Ти заради Ірки за будь-кого заміж підеш, хоч за чорта.

— За чорта ні, — сказала Оксана. — За тебе? Так, різниця є.

Він відвернувся, щоб вона не бачила його обличчя, і це було замість відповіді.

Далі пішли дні, яких Оксана не пам’ятала з часів, коли була заміжня й жила. Біганина, черги, папери. У місцевій адміністрації літня секретарка довго перебирала домові документи Таїсії, зітхала, приймала папери для районного відділу реєстрації й знову відправляла по відсутні довідки.

Для реєстрації потрібні були заяви Романа як власника, паспорт Оксани, свідоцтво про народження Іри, будинкова книга й підтвердження права на дім. Тут і виявилося, що Олена Василівна вже зняла Оксану з попереднього обліку через суд. Довелося отримувати копію рішення й довідку про старий бабин дім.

Кожен папірець забирав день, а то й три. Автобус о сьомій ранку, назад затемна. Роботу теж шукала. У великому селі, де школа Іри, потрібна була прибиральниця на пів ставки й за нагоди помічниця в пекарню. До свята пекли багато. Пекарню Оксана знала. У місті колись стояла біля печі.

Взяли за копійки. Але копійки чесні, свої, і довідка про дохід — теж папір, теж цеглинка в стіну, якою вона відгороджувала Іру.

До Лари пішла сама, без запрошення. Застала фельдшерку в її комірчині при амбулаторії за писаниною.

— Знов ти? — Лара не здивувалася. — Що сталося?

Оксана розповіла про свекруху, про опіку, про дитину в небезпеці. Фельдшерка слухала, постукуючи ручкою.

— Значить, баба хоче через опіку дорогу до суду прокласти, — підсумувала вона. — Знаю я таких родичів. Іноді їм не стільки дитина потрібна, скільки перемогти й довести своє.

Вона відклала ручку.

— Що від мене треба?

— Довідку, що Іра здорова, що доглянута, нагодована, щеплена. Я карту принесла, що оглянута й ніякої небезпеки для життя і здоров’я нема. Ваше слово — це слово медика. Його в опіці слухають, не те що мою рідню.

Лара подивилася на неї майже з повагою.

— Тямиш?

Вона присунула бланк.

— Дівчинку приводи, огляну як слід, тоді й напишу. Брехати не стану, а правду напишу із задоволенням. Не перший рік бачу, як в інших пристойних дворах дітей голодом морять, а винною знову сім’ю на відлюдді роблять.

Вона хмикнула.

— І ось що ти Мельникові передай. Якщо він і справді тямить у травах, хай не таїться, але й лікаря з себе не вдає. Лікарські рослини вивчають навіть у медичних інститутах. Тільки в кожної є дія, міра й протипоказання. Хай спершу людей до мене відсилає, а безневинні чаї дає лише як доповнення. Тоді, дивись, і слава зміниться.

Опіка приїхала перед самими морозами. Машина як у Лари, тільки чужа. І жінка в пуховику з текою під пахвою та втомленим службовим голосом. Інна Романівна.

Оксана готувалася до цього дня як до іспиту. Літню кухню вичистила, але інспекторка в кухню й не пішла. Звеліла показати, де спить дитина…