Його ОБХОДИЛО Стороною ВСЕ СЕЛО. Аж Поки Вона Не Постукала У Його Дім…

Спала Іра вже у великому домі, у відгородженому фіранкою кутку, на ліжку з чистою білизною, з котом у ногах. На столі Іри зошити, зірочки, малюнок: дім, труба з димом, три постаті й рудий кіт. Пахло хлібом. Оксана з вечора напекла.

Інна Романівна ходила, перевіряла, записувала, зазирнула в льох. Картопля, соління, банки. У сінях запас сухих дров. Відчинила шафку: крупа, цукор, борошно, консерви. На столі стояла вазочка з цукерками для Іри. Усе як у людей, навіть краще, ніж у багатьох.

Іра, навчена не боятися, показала інспекторці кота, зірочки й заявила, що дядько Роман обіцяв навесні навчити її не боятися бджіл.

— А дядько Роман тобі хто? — спитала Інна Романівна м’яко.

Іра задумалася серйозно.

— Він мамин, — вирішила вона, — і трішки мій.

Інспекторка зробила коротку помітку. Роман увесь цей час був у дворі, колов дрова, поправляв дверцята сараю, тримався осторонь, як і домовлялися: «Хай дивляться на дім, на дитину, а не на чужого чоловіка».

Але перед відходом Інна Романівна сама підійшла до нього, поставила кілька коротких, гострих запитань. Він відповідав стримано, не підлещуючись. Оксана здалеку не чула слів, тільки бачила: інспекторка киває, пише.

Біля хвіртки Інна Романівна зупинилася.

— Скажу вам чесно, як є. — Вона застібала теку. — Щодо житла, догляду й здоров’я дитини питань у мене нема. Живете краще за багатьох. Довідка від фельдшерки є, дохід з’явився, реєстрацію оформлюєте — усе на вашу користь. Але заяву Олени Василівни й вісім письмових пояснень жителів ми зобов’язані перевірити. У них сказано, що дівчинку лишають саму, лікують невідомими зборами замість лікаря, що вона спить у холодній прибудові біля несправної печі. Я бачу інше. Дитина живе в домі. У фельдшерки була. Печі справні. Тільки закрити перевірку своїм розчерком я не можу. За два тижні буде комісія. Вона вирішить, чи достатньо підстав передавати матеріали до суду й підтримувати вимоги бабусі про обмеження ваших батьківських прав. Зберіть шкільну характеристику, медичні довідки, підтвердження роботи, доведіть до кінця реєстрацію.

— І ще… — Інспекторка скривилася, ніби їй самій було ніяково. — У поясненнях знову й знову згадують лиху славу дому, називають господаря нелюдимим і небезпечним. Є й окрема заява жінки, певної, що тут занапастили її сина 30 років тому, але вона пише про це так, ніби це було вчора.

Оксана похолола.

— Зоя Петрівна.

— Не маю права називати.

Але по обличчю було видно: вона.

— Я зафіксую все, що побачила, і дам свій висновок. Однак комісія читає не сільські думки, а документи. Якщо сусіди готові визнати, що підписали плітки, хай самі подадуть письмові уточнення: не заберуть чужий папір і не порвуть його, а офіційно напишуть, що саме було неправдою. Те саме стосується тієї жінки. До комісії два тижні. Думайте.

Машина поповзла в морозну імлу. Оксана стояла біля хвіртки. Два тижні.

Вісім брехливих пояснень і окрема заява Зої, яка 30 років носить у собі мертвого сина й певна, що його забрала баба людини, за яку Оксана зібралася заміж.

Роман підійшов ззаду, поклав сокиру.

— Що вона сказала?

— Що треба змусити людей визнати власну брехню, — відповіла Оксана. — Тих самих людей, які тебе 30 років за нелюда тримають. За два тижні.

Вона думала, він опустить руки. Але Роман дивився на дим із труби, на Ірин малюнок у вікні: дім, труба, три постаті, кіт — і відповів зовсім не так, як вона чекала.

— Тоді час перестати ховатися.

Почали із Зої. Баба Надя сказала:

— До неї в лоб не можна, замкнеться. Хай Роман сам іде. Їй не з тобою, їй із ним говорити треба. Тридцять років не з тією людиною воювала.

Роман пішов. Оксана лишилася біля хвіртки Зоїного двору чекати, і це чекання було довше за всі її чекання в житті. Він повернувся за годину, сірий на обличчі.

— Ну? — гукнула Оксана.

Роман сів просто в сніг на призьбу.

— Що, насіння відьомське? Що, явився? Совісті нема? — Костуром замахнулася.

Він потер обличчя долонею.

— А я розповів, що баба над ним усю ніч просиділа, що саме Таїсія заплющила йому очі, коли Зоя з горя вже нічого не тямила, а батько бігав по сусідах і все ще шукав підводу, що баба ще вдень гнала їх у місто…