Марина прийшла готувати будинок загиблого сина до здавання в оренду, але там про її родину знали більше, ніж вона сама

Вона пропрацювала в компанії 22 роки. Практично від самого початку знала кожен постійний платіж кожному постачальнику. Тому перекази до «ОМД-Сервіс» швидко викликали в неї запитання. Спочатку перевіряла мовчки, порівнювала документи, запитувала папери, зберігала копії. Так тривало вісім місяців. Потім зателефонувала Вікторові. Той самий дзвінок застав його за обідом з Іллею.

— Ваш син не став шукати, як би це зам’яти, — сказала вона. — Я показала йому, що зібрала, а він відповів: «Людмило Федорівно, усе робитимемо офіційно через адвоката з перевіркою, щоб потім ніхто не сказав, ніби ми самі щось вигадали».

Я обхопила чашку долонями.

— На понеділок збирався.

Вона кивнула, дивлячись на стіл.

— У понеділок мав передати матеріали, а в неділю мені зателефонували й сказали, що Віктор із дружиною розбилися.

Деякий час ми мовчали.

— Я ж теж спочатку всякого надумала, — продовжила вона. — Ночами не спала. Потім з’явився висновок. Стало зрозуміло, що аварія, дощ, дорога, але від цього легше не стало.

Вона зітхнула й відсунула чашку.

— А Роман і дев’яти днів не почекав, викликав мене й поклав документи: «Підпишіть виправлення у звітності». Я подивилася, а там усе перероблено, наче жодних підозрілих платежів не було. Зате Віктор винен компанії.

— Ви підписали?

— Ні, сказала: чужу брехню своїм підписом підтверджувати не стану.

Наступного дня, коли вона поверталася додому, за нею їхав Олег. Не підходив, не розмовляв, просто зупинився біля її будинку й залишився сидіти в чорній машині. Я мимоволі подивилася на Іллю. Та сама машина біля будинку Віктора, той самий спосіб показати людині, що за нею стежать.

— Я зібрала речі й приїхала до сестри, — сказала Людмила Федорівна. — Вирішила, нехай вважають, що злякалася й про все забула.

— А про Іллю звідки ви знаєте? — запитала я.

Вона встала, вийшла до сусідньої кімнати й повернулася з коробкою з-під взуття. Підняла кришку, дістала невеликий записник.

— За три дні до загибелі Віктор зайшов до мене наприкінці робочого дня. Втомлений був, але усміхався, сів навпроти, як ти зараз. — Вона подивилася на Іллю. — І каже: «Коли з усім цим розберемося, Людмило Федорівно, я влаштую свято. У мене, виявляється, четверо дітей, а я ще недавно не знав. Хочу, щоб до Нового року всі були разом і всі мали моє прізвище».

Ілля опустив очі.

— Він попросив дізнатися, як включити тебе до медичного страхування від компанії. Я дані записала. Ось, подивися.

Вона розгорнула записник і посунула його до нього. На сторінці стояло його ім’я, вік — 17 років, і позначка про сина Віктора Мельника. Ілля взяв записник обома руками й довго дивився на цей рядок.

Після всіх слів про невідомого підлітка, який нібито пробрався до чужого спадку, перед ним лежав простий запис, зроблений ще за життя батька. Віктор про нього думав, влаштовував його справи, збирався привести до родини. По щоках Іллі потекли сльози. Він витер їх плечем, не випускаючи записника. Людмила Федорівна відвернулася до плити, дала йому час опанувати себе.

— Ви сказали, що забрали документи, — нагадала я, коли вона знову сіла.

— Вони тут.

Вона дістала з коробки папери: справжні розрахунки й перероблені копії платіжних документів «ОМД-Сервісу», засвідчені аркуші та відомості про реєстрацію одного з документів.

— Оце особливо важливо, — сказала вона, відокремлюючи кілька сторінок. — Роман склав протокол зустрічі, якої не було, і зазначив, нібито Віктор був присутній і погодився з цими рішеннями. Дату поставили до його смерті, а оформлювати все понесли вже після. Тут лишилися відомості, коли і ким подавалися папери. Це можна перевірити.

Я присунула аркуші до себе.

— Ви зможете розповісти про це офіційно? Підтвердити все, що щойно сказали?

Вона подивилася у вікно, на подвір’я, де вже підсихала доріжка, потім на Іллю. Він і досі обережно тримав її записник обома руками.

— Мені 71 рік, Марино, — промовила вона. — Усе життя стежила, щоб у чужих документах усе сходилося. А тепер сиджу тут і вдаю, ніби мене це не стосується.

Вона закрила коробку й поклала долоню поверх моєї.

— Я дам свідчення. Заради Віктора і заради всіх чотирьох його дітей…