Марина прийшла готувати будинок загиблого сина до здавання в оренду, але там про її родину знали більше, ніж вона сама

У мене цих тижнів наче й не було.

Мишко вже питав, навіщо тітка Люба приходила до школи й розпитувала про бабусю. Ліза вдавала, що нічого не відбувається, але я бачила, як вона прислухається, коли дзвонить телефон. А Ілля знову почав спати, згорнувшись на краєчку дивана, хоча місця там цілком вистачало.

Якось уночі я вийшла попити води й побачила його таким, із підібганими колінами, майже як того дня між пральною машиною та раковиною. Він знову чекав, що йому скажуть збиратися. Я намагалася розмовляти з ним спокійно, просила допомогти по дому, залишала йому вечерю, кликала разом пити чай, але страх із його очей не зникав.

Підказку, як знайти Людмилу Федорівну, я отримала зовсім несподівано. Зайшла до Василя Яковича, сусіда Віктора, принесла апельсиновий пиріг і подякувала за те, що він вийшов на ґанок тієї ночі. Якби в його будинку не засвітилося світло, невідомо, скільки б та людина просиділа в машині біля воріт. Ми розговорилися, і я згадала бухгалтерку.

— Шукаємо Людмилу Федорівну, не можемо знайти, — сказала я. — Вона у Віктора багато років працювала.

— То вона з моєю покійною дружиною в церковному хорі співала, — відповів Василь Якович. — Я її добре пам’ятаю, така тиха, охайна.

Я навіть чашку на стіл поставила.

— Ви не знаєте, де вона може бути?

Він трохи подумав.

— У неї сестра живе в селі. Свій будинок, город. Людмила, коли хотіла від усього відпочити, завжди туди їхала. Почніть із цього місця, найімовірніше, там її й знайдете.

У суботу ми з Іллею виїхали ще затемна. Лізу, Мишка й Катю я залишила з Аллою, моєю сусідкою. Ми з нею дружили 40 років, стільки одне про одного знали, що довго нічого пояснювати не довелося. Я наповнила термос кавою, перевірила, чи взяла документи, і ми вирушили в дорогу.

Ілля сидів поруч із телефоном, стежив за картою, раз у раз уточнював, де повертати, хоча до потрібного повороту було ще далеко. Я розуміла, що він хвилюється, тому не обсмикувала, лише просила казати заздалегідь, щоб я не пропустила з’їзд.

Будинок стояв наприкінці ґрунтової вулиці за синіми воротами. На подвір’ї ліниво загавкав рудий собака, а біля ґанку літня жінка поливала квіти зі шланга. Біле волосся було зібране в пучок, на плечі накинута кофта. Побачивши, як я виходжу з машини, вона перестала поливати. Я підійшла до хвіртки, але відчиняти її не стала.

— Людмило Федорівно, мене звати Марина. Я мама Віктора Мельника.

Шланг випав у неї з рук, вода й далі лилася на землю. Вона стояла й дивилася на мене, прикривши рота долонями. Потім тихо сказала:

— Господи, я знала, що колись по мене приїдуть. Нам треба поговорити.

Вона швидко озирнулася на дорогу, подивилася в один бік, у другий і підійшла трохи ближче.

— Їдьте, Марино, будь ласка, і нікому не кажіть, що знайшли мене.

Я не рушила з місця.

— Людо, ви не розумієте…

Вона перебила мене, понизивши голос:

— Я бачила, що вони роблять. Вони думають, я пішла з порожніми руками, тому й не чіпають.

Вона помовчала й додала майже пошепки:

— А я пішла не з порожніми руками.

На подвір’ї було тихо, тільки вода зі шланга все лилася. Біля доріжки вже набралася калюжа. Я тримала руки на видноті, стояла по той бік хвіртки й намагалася не квапити її.

— Ми здалеку приїхали. Пустіть хоча б кави з вами випити. Поговоримо про Віктора. Якщо потім скажете їхати, поїдемо.

Людмила Федорівна довго дивилася на мене, потім перевела погляд на Іллю, який стояв поруч. Її обличчя змінилося.

— Як же ти на нього схожий, — промовила вона. — Ти ж Ілля.

Я повернулася до онука, потім знову до неї.

— Ви його знаєте?

— Особисто не знайомі, але я про нього знаю.

Вона нахилилася, підняла шланг, перекрила воду й відчинила хвіртку.

— Заходьте, зараз каву зварю.

На кухні було тепло, біля стіни стояла пічка, над столом висів старий годинник. Людмила Федорівна дістала чашки, поставила перед нами цукорницю й деякий час поралася з кавою, ніби їй треба було зібратися з думками, перш ніж заговорити. Потім сіла навпроти…