Марина прийшла готувати будинок загиблого сина до здавання в оренду, але там про її родину знали більше, ніж вона сама

Я сполоснула чашку, поставила на сушарку й повернулася до столу. Мені хотілося відразу обійняти цього хлопця й сказати, що більше йому не доведеться ховатися в порожньому будинку. Він був схожий на сина, знав його звички, говорив про нього так, що я вірила кожному слову.

Але вдома в мене були троє дітей, за яких я відповідала. І вирішувати все лише за схожістю обличчя й однією фотографією я не могла.

— Ілле, я хочу тобі вірити, — обережно сказала я. — Справді хочу, але мені потрібно щось іще. Ти розумієш?

Він не образився й навіть не здивувався.

— У нього в кабінеті, у другій шухляді столу, синя папка, — відповів він. — Тато показував мені її незадовго до загибелі. Там усе є.

Ми з Іллею піднялися нагору, і я відчинила двері до кабінету Віктора. Тут усе залишилося так, ніби син просто ненадовго вийшов.

На столі стояла склянка з ручками, на стіні висів диплом, біля крісла лежав дріт від зарядки. Навіть запах був знайомий, і я на кілька секунд зупинилася у дверях, перш ніж змусила себе підійти до столу.

У другій шухляді справді лежала товста синя папка, а на наліпці рукою Віктора було написано одне слово: «Ілля». Я розгорнула її. Зверху лежав результат дослідження ДНК із лабораторії. У висновку зазначалося, що батьківство підтверджується з імовірністю 99%.

Далі лежали підготовлені документи для визнання батьківства — справа залишалася за остаточним оформленням, — копія свідоцтва про народження Іллі та запечатаний конверт. На конверті син написав: «Мамі, коли настане час».

Я сіла в його крісло, бо стояти більше не могла. Провела пальцем по знайомих літерах і обережно розкрила край.

«Мамо, якщо ти це читаєш, значить, я нарешті наважився тобі розповісти. Ілля — твій онук. Знаю, ти сваритимеш мене за те, що мовчав, і матимеш рацію. Але, мамо, він хороший хлопець. Добрий, схожий на тебе. Світлана вже знає, вона його полюбила. Бачила б ти їх разом. Він називає її тіткою Світланою, а вона потім відвертається, щоб він не помітив, як у неї зволожніли очі. На Новий рік зберемося всі разом. У тебе тепер четверо онуків. Ти ж завжди хотіла, щоб удома було багато людей. От і готуйся. Люблю тебе, Віктор».

Я перечитала листа, потім ще раз подивилася на ім’я внизу. Світлана знала. Моя невістка знала про старшого сина чоловіка й прийняла його, не відвернулася, не влаштувала сварки, не змусила Віктора обирати. Поки я нічого не підозрювала, вони вже думали, як зібрати нас разом.

Я сиділа в кріслі сина й плакала, не ховаючи обличчя. Мені боліло від того, що їх більше немає. І водночас я відчувала таку вдячність до Світлани, що навіть не могла висловити.

А ще не давала спокою одна думка. Усі ці три місяці Ілля залишався сам. Ховався в порожньому будинку, спав де доведеться, їв що знаходив. А я жила всього за 20 хвилин їзди й нічого не знала.

Хлопець стояв поруч, не розуміючи, чи можна до мене підійти. Я склала листа, витерла щоки й простягнула йому руку.

— Сьогодні поїдеш зі мною. У мене вдома троє дітей. Час їм познайомитися зі старшим братом.

Він подивився на мене, ніби боявся, що недочув, а потім усміхнувся. І я знову побачила Віктора, тільки зовсім молодого.

Ми прибрали документи до папки й почали спускатися, але на сходах задзвонив мій телефон. Це була Любов, сестра Світлани. Я ледве встигла привітатися, як вона заговорила:

— Марино, а це що ти ключі від будинку забрала? Мені лише зараз сказали. Микола Григорович передав. Я приїхала подивитися, що тут треба зробити. Взагалі-то будинок належить не тобі самій. Це спадщина моїх племінників, і я теж маю право брати участь. Ми з Олегом уже поговорили з рієлтором. Треба продавати, поки є можливість, і нормально все розподілити.

Я зупинилася посеред сходів.

— Що означає «розподілити», Любо? Поки навіть документи до кінця не оформлені.

— От тому й треба цим займатися, а не тягнути. І ще ми домагатимемося, щоб дітей передали нам. Ти сама подумай: у твоєму віці трьох ростити. Кому від цього добре? Ні тобі, ні їм. Давай краще спокійно домовимося…