Марина прийшла готувати будинок загиблого сина до здавання в оренду, але там про її родину знали більше, ніж вона сама

Я тихо зняла пальто й кілька секунд просто дивилася на них. У будинку нічого не змінилося. Усе ті ж тісні кімнати, ті самі старі меблі, мої тканини в коробках під столом. Але дітям стало легше. Я бачила це з їхніх облич, і мені самій уперше за довгий час захотілося видихнути.

Коли молодші заснули, я покликала Іллю на кухню й розповіла про розмову з адвокатом. Приховувати від нього те, що відбувалося, не хотілося. Він був старшим із чотирьох і мав право знати, що говорять про його батька.

Я дістала копію боргового документа й поклала перед ним. Ілля взяв аркуш, почав читати, і обличчя в нього відразу змінилося. Спершу зблід, потім на щоках виступили червоні плями.

— Бабусю, тато цього не підписував.

Він уперше назвав мене бабусею, і навіть посеред усіх цих тривог я це почула.

— Чому ти так упевнений?

Ілля підвів очі.

— Бо я був поруч, коли він дізнався, що в нього крадуть гроші.

Я присунулася до столу.

— Хто краде?

— Цей партнер, Роман. — Він поклав папір перед собою. — Це було приблизно за п’ять тижнів до аварії. Тато приїхав до мене. Ми пішли пообідати. Йому зателефонувала бухгалтерка Людмила Федорівна, здається. Він трохи послухав і вийшов надвір. Хвилин 20 ходив біля стоянки з телефоном. Коли повернувся, намагався розмовляти як завжди, але я ж бачив, що щось сталося.

— І він тобі розповів?

— Я запитав. Він спершу відмахнувся. А потім сказав: «Дізнався, що з компанії гроші виводять, синку, і чималі. Декому дуже хочеться, щоб я мовчав, але я спершу все зберу, кожен папір, а потім будемо розбиратися, як належить».

Я слухала, боячись пропустити бодай слово.

— Ще щось казав?

Ілля замислився, потім кивнув.

— Коли прощалися, обійняв мене й сказав дивну річ. Я тоді не зрозумів, а тепер згадав, що саме: «Якщо зі мною щось станеться і прийдуть вимагати гроші, яких я не брав, запам’ятай: усе важливе лежить там, де я ховав солдатиків».

— Солдатиків? — перепитала я.

— Так, я ще подумав, чи він не жартує. Я ж тоді в його будинку майже не бував. Звідки мені знати, де в нього лежали іграшки?

А я знала.

Відразу згадала маленького Віктора, наш колишній будинок і його двоюрідного брата, який вічно хапав чужі іграшки без дозволу. Віктор сердився, ховав від нього своїх пластмасових солдатиків і якось показав мені схованку. Тільки спершу взяв із мене слово, що я нікому не розповім. Унизу старої шафи відходила задня дошка. За нею лишався невеликий простір. Туди син і складав найдорожче.

Я відсунула стілець і підвелася.

— Ілле, одягайся.

Він подивився на годинник.

— Зараз, бабусю? Уже десята вечора.

— Зараз поїдемо до твого батька додому. Якщо я правильно зрозуміла Віктора, він залишив нам дещо за задньою стінкою шафи.

У машині Ілля сидів тихо, дивився у бічне вікно, а я все згадувала слова Любові. До мене дійшло, що в будинку з’являються сторонні. Звідки до неї дійшло? Хто розповів? Я ж лише того дня зустріла Іллю. Ще сама не встигла до пуття зрозуміти, як тепер зміниться наше життя. А Любов уже знала, що в будинку хтось є. Виходить, за будинком стежили.

Коли ми звернули на вулицю Віктора, я мимоволі натиснула на гальма. Перед його воротами стояла чорна машина. Усередині сидів чоловік. Обличчя в темряві було не розгледіти, але голову він повернув до будинку й дивився на вікна другого поверху, туди, де був кабінет сина.

— Бабусю, що робитимемо? — тихо запитав Ілля.

Я зупинилася посеред вулиці, міцно тримаючись за кермо. Серце калатало, тиск у мене й без того скакав, а тут ще це. Але розвертатися й їхати я не збиралася. Увімкнула аварійку, тричі посигналила й спрямувала дальнє світло на чорну машину. Моя мама завжди казала, що, якщо біля будинку крутиться хтось чужий, мовчати не треба. Нехай сусіди визирнуть, нехай його побачать.

У сусідньому будинку засвітилося вікно, потім відчинилися двері, і на ґанок вийшов Василь Якович у піжамі. Чоловік у машині завів двигун і повільно поїхав геть. Навіть не поквапився, спокійно проїхав повз нас і зник за поворотом. Я встигла дістати з бардачка старий чек і записати номер. Почерк вийшов нерівний, але цифри можна було розібрати…