Життя без прикрасВона говорила крізь ридання, захлинаючись повітрям. Що більше не може. Що просить, аби її залишили в спокої. Що втомилася. Що не витримає.
Потім лягла на бік, і плач став тихішим. Але від тієї тиші Андрієві захотілося виламати дошки над головою.
Сльоза скотилася з краю матраца й упала на підлогу поруч із його щокою.
А потім Соня прошепотіла, що просить у мами пробачення. За те, що не справляється. За те, що стала тягарем.
Андрій не міг поворухнутися.
Його донька перепрошувала не за помилку. Вона перепрошувала за те, що їй боляче.
Матрац випростався. Соня встала й пішла вниз.
Андрій лежав ще кілька хвилин. Він розумів: якщо з’явиться перед нею відразу, вона злякається й зведе нову стіну. Потім вибрався, насилу розігнувши затерплу ногу. Сорочка прилипла до спини.
Він спустився й побачив Соню у вітальні.
Вона сиділа на дивані, згорнувшись клубком. Очі червоні, форма зім’ята, погляд порожній, втуплений у стіну. За хвилину вона різко підвелася, підійшла до дзеркала й крізь зуби сказала своєму відображенню:
— Я їм не здамся. Чуєте? Не дочекаєтеся.
Але сил не вистачило. Вона опустилася на коліна й знову заплакала.
Андрій більше не міг залишатися в тіні.
Він увійшов до кімнати.
Соня обернулася. З її обличчя в одну мить зійшло все: злість, переляк, крихка броня, яку вона збирала по шматочках.
— Тату…
Одне слово. Маленьке, як видих…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поки що коментарів немає — будьте першими.