Жінка опинилася сама на нічній трасі, аж поки зустріч із поліцейськими не привела до несподіваного повороту

Остап знову стояв за тим самим деревом. В одній руці він тримав пляшку, в другій — ніж. Звичайний польовий ніж виглядав непримітно, однак його безневинний вигляд був оманливим.

Савченко стежив, як Молот занервував, підійшов до спільників і почав щось пояснювати. Обоє відразу озирнулися. Добре. Нехай тривожаться: налякана людина частіше помиляється.

Втручатися напряму Остап поки не хотів. Спершу слід було вивести дівчину з лісу живою, по змозі не здіймаючи зайвого галасу. Однак треба було зрозуміти, що чоловіки робитимуть далі. Якщо вони повезуть бранку, становище зміниться. Якщо лишаться, Савченко матиме час, а він працював на нього.

Бондаренко вдарив дівчину — не так, щоб убити, але досить, щоб вона впала колінами в сніг і затихла.

— Тихо! — процідив він. — Я сказав, мовчи!

Лариса притисла долоні до обличчя. З носа текла кров, і на морозі її тепло здавалося особливо страшним — живе тепло там, де все мало бути крижаним. Дівчина не плакала не через силу характеру. Страх виявився таким величезним, що для сліз у ній ніби не лишилося місця.

— Вставай! — наказав Артем.

Вона не ворухнулася. Він схопив її за куртку й ривком підняв. Лариса подивилася на нього широко розплющеними, незмигними очима — так дивиться людина, чий розум іще відмовляється визнавати те, що відбувається.

— Навіщо ви це робите? — видушила вона.

Бондаренко дивився на неї як на річ.

— Бо можемо, — відповів він без жодного виразу.

Молот розповів про зниклі пляшку й ніж. Артем насупився.

— Що за дурниці?

— Вони зникли. Щойно були — і вже немає.

— Ти п’яний.

— Я не п’яний. Кажу тобі: і ніж, і пляшка зникли.

Бондаренко глянув на Кравця. Вадим знизав плечима.

— Може, звір потяг?

Молот навіть не всміхнувся.

— Я серйозно. Тут хтось є.

— Тут? — Артем обвів поглядом нічні дерева. — У глухому лісі, за сотню кілометрів від великого міста? Хто саме?

— Не знаю. Але я його відчуваю.

Бондаренко помовчав, подивився спершу на дівчину, потім у чорноту за фарами.

— Закінчуємо швидко й їдемо.

Лариса відразу зрозуміла, що він має на увазі. Її рюкзак лежав біля позашляховика, у кишені куртки лишалася невелика сума, телефона не було — 1994 року в звичайної студентки його й бути не могло. Кликати на допомогу марно, тікати нікуди. Навколо ліс, ніч і мороз, а в легких кросівках далеко засніженим хащем не втечеш.

Не маючи іншого виходу, вона спробувала захиститися словами.

— Мій батько військовий, — сказала Лариса. — Він знає, де я перебуваю. Якщо вранці я не подзвоню, він почне шукати.

— Авжеж, — насмішкувато кинув Бондаренко.

— Я не жартую. Він був на війні, у нього лишилися зв’язки.

— У всіх батьки десь воювали, — озвався від машини Кравець. — Мій теж. Мені це не допомогло.

— Я запам’ятаю ваші обличчя.

— Тут темно, — сказав Артем. — Ти нічого не роздивишся.

— Тоді запам’ятаю номер машини.

— Номерів немає, — втрутився Молот. — Ми їх зняли.

Лариса замовкла. Вона перебрала всі слова, які могла знайти, але жодне не подіяло. Бондаренко ступив до неї.

І тоді з темряви, приблизно з боку автомобілів, долинуло коротке, виразне й цілком чуже лісові металеве клацання. Ніби хтось один раз ударив металом об метал. Усі троє завмерли.

— Що це було? — майже пошепки спитав Кравець.

Ніхто йому не відповів. Звук не повторився.

Бондаренко неквапно витяг табельний пістолет. Зброя була стара, їй могло бути років із двадцять, однак працювала вона справно.

— Я ж казав, що тут хтось є, — промовив Молот.

Артем тримав пістолет стволом угору.

— Хто там? Виходь!

Ліс не відповів.

— Виходь, кому сказано! Поліція!

Знову тиша.

— Звір, — припустив Кравець. — Або дерево впало.

— Дерева так не клацають, — заперечив Молот.

Бондаренко вичекав ще секунду й опустив зброю.

— Закінчуємо й ідемо, — повторив він. — Швидко.

Але обстановка вже змінилася, і Лариса це вловила. Змінилися всі троє — ледь помітно, так, що сторонній міг би нічого не побачити. Вона ж дивилася просто на них і розрізняла зароджене занепокоєння, маленьке й гостре, мов голка, що застрягла під шкірою.

У лісі був іще хтось, кого вони не могли побачити. І ця несподівана присутність чомусь повернула Ларисі сили.

Їх виявилося зовсім небагато — рівно стільки, щоб утриматися на ногах. Лариса не знала, хто ховається серед дерев, і навіть не була певна, що там людина. Але коли Артем Бондаренко знову рушив до неї, вона не заплющила очей, а й далі вдивлялася туди, звідки долинуло металеве клацання.

Що сталося наступної секунди, вона так і не зрозуміла. Молот, що стояв позаду, раптом судомно видихнув, ніби вдавився кашлем, і повільно поповз униз. Він не гепнувся, а обм’як і осів біля дерева, наче з нього разом вийняли всі кістки.

Бондаренко різко обернувся. За спиною Лариси нікого не було.

— Молот! — гукнув він.

Той сидів на снігу, прихилившись плечем до стовбура. Очі лишалися розплющеними, груди здіймалися, однак поворухнутися він не міг…