Удова звикла бачити вівчарку біля могили чоловіка, аж поки одного дня та не почала люто рити землю

Ірина відключилася.

Марія ще довго тримала телефон біля вуха. Потім поклала його на стіл і помітила, що екран мокрий. Вона не зрозуміла, коли почала плакати.

Дні після знахідки злилися в липкий сірий клубок. Експертиза мала встановити особу знайденого тіла. Марію кілька разів викликали на допит. Її питали про конфлікт Сашка з Віктором, про спадщину, про документи, про те, хто мав доступ до будинку після похорону.

Вона відповідала, згадувала, плуталася, знову згадувала. Кожна деталь різала зсередини.

— Після похорону у вас хтось лишався ночувати? — спитав слідчий Савчук, молодий, але з уважними втомленими очима.

— Ірина. Її чоловік. Мати Сашка. Тетяна заходила. Ще сусіди.

— Документи чоловіка де зберігалися?

— У письмовому столі. Потім Ірина сказала, що треба зібрати для нотаріуса. Вона сама дивилася.

— Ви їй довіряли?

Марія всміхнулася, але усмішка вийшла крива.

— Тоді так. Вона була Сашковою сестрою.

Савчук щось записав.

— Ви казали, що відмову від спадщини не підписували. Зразки підпису дасте?

— Звісно.

— Добре. І ще. Згадайте, будь ласка: у день смерті чоловіка або незадовго до цього він нічого незвичного не казав? Може, боявся когось? Збирався з кимось зустрітися?

Марія потерла лоба. У голові спалахували уривки: Сашко біля мийки миє руки від морилки; Сашко шукає ключі; Сашко каже “Не відчиняй Вікторові, якщо мене не буде”; Сашко вночі сидить на кухні й пише комусь повідомлення; Сашко ховає до кишені маленьку флешку з червоним ковпачком.

Вона підвела голову.

— Флешка.

— Що?

— У Сашка була флешка. Червона. Він казав… — Марія замовкла, намагаючись упіймати спогад. — Він казав: “Якщо зі мною щось станеться, даси Рексові команду шукати”.

Савчук уважно подивився на неї.

— Команду собаці?